Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

37

Якби я могла, то зробила б крок назад.

Тому що очі, карі та бездонні, дивляться так, що важко дихати. Справжня відьма. Тільки на вигляд мила та симпатична. Така… дівчина для багатого та владного самця. Я й поряд не стою. Господи, скільки грошей у неї вкладено! І в ці ноги, в ці груди, в це волосся, в обличчя.

Тут же смикаю себе. Не треба рахувати чужі гроші та… силіконові імплантанти, Поліно.

Вона напрочуд гарна, як би мені не хотілося сказати щось інше. Таких панянок, упакованих за останнім словом моди, косметології та нескінченних годин, присвячених собі, я бачила не раз. Все ж таки до нас у компанію приходили різні люди. Спостерігала, як такі кралі в'ються біля того самого Видова. І злилася: ось же, поряд з тобою, цап безрогий, такі красуні, бери й не думай. Адже видно, що на все готові, одразу погодяться, поїдуть з тобою в номер та зроблять усе, що захочеш. Тому що мета таких одна – отримати гроші. І що більше цих чоловіків, то краще для таких жінок.

Я ніколи нікого не засуджувала. Кожен живе відповідно до своїх принципів та моральних понятть. Але не могла прийняти, що мене вважають такою самою мисливицею за грошима, якій крім них нічого не важливо.

Але дівчина явно іншої думки. Вона окидає мене поглядом, сповненим презирства та якоїсь гидливості. Наче хоче сказати: «Боже, це ще що таке на моєму шляху з'явилося? Маленьке, безглузде, фу…»

І відразу хочеться висказати їй все, що думаєш. Все, що накипіло. А то й зовсім дати візитівку Відова. Подзвони та поговори, стервозо. Він саме таких й любить, буде саме те, повір. Щоправда, довго нічого не триватиме. Тобою пограють, оплатять послуги та, швидше за все, виставлять за двері, коли зрозуміють, що нецікава.

Вона наближається, демонстративно не дивиться на нас із Анькою. Подруга зберігає покерфейс. Не знаю, про що вона там думає, але мені явно розкажуть про це потім. Тому, що Аня вміє не показувати емоцій, коли це потрібно. Але я точно знаю, що потім скаже все, що побачила і подумала.

Дівчина підходить до Артема.

– Привіт, – усміхається вона, знімає чорні окуляри, прикушує дужку та знов посміхається.

Е… це вона намагається підбивати колодочки до нього? Може, я все хибно розумію?

– Привіт, – гмикає він.

І не розібрати радий бачити чи ні. Посмішка на губах є, але якась боляче крива.

– Мені потрібний Дамір, – тягне вона примхливим голоском. – Потрібно серйозно поговорити.

– І тобі не хворіти, Ірен, – усміхається Артем, невинно так і мило. – Люба моя, я б і радий був би тобі допомогти, але ти повинна сама розуміти, він дуже зайнятий, робота та робота.

– Я не твоя люба! – одразу ж ощиривается вона.

– А ця кішечка з кігтиками, – шепоче, схилившись до мене, Аня. – Здається, нашому Артемці вона не дуже подобається.

Я дивлюся на неї великими очима. Так, проте… Коли це Артемка встиг стати «нашим»? На тлі цього навіть тьмяніє фраза про кішечку з кігтиками. Виходить вже якась грифонша, слово честі.

У погляді Аньці танцюють бісики. Їй не подобається Ірен, дуже не подобається. Мені, втім, також.

– Не моя й слава богу, – не бентежиться Артем.

Але навіть я чую невисловлене: «Але настільки дорога, що жах. Як тільки Дамір тебе утримував?

Ірен пирхає та задирає ніс. Їй явно нема чим відповісти. Мабуть, думала, що її тут зустрінуть з розкритими обіймами, але щось пішло не так.

Нас, як і раніше, ігнорує. Ми просто не варті уваги цариці. З одного боку, треба було б, мабуть, помовчати та почекати, чим закінчиться вся історія, але з іншого… Я не хочу чекати. Мене зовсім не цікавить Ірен. Я чудово розумію, що вона для Даміра… хтось. Але перш ніж починатися сердитись на нього чи гніватися, треба зрозуміти хто. І добре б спитати насамперед у самого Даміра.

Сама дивуюсь собі – треба ж так здорово підійти до питання. Емоції якимось дивом контролюю настільки, що собі хочеться зааплодувати.

– Артеме, скажіть, де можна залишити речі? – питаю я.

Ірен відразу спалахує:

– Ти взагалі хто така?

Тон настільки вимогливий, що навіть не знаєш, що сказати. Вона дивиться на мене тепер як на найлютішого ворога. Та що я зробила тобі?

– Не пам'ятаю, щоб з вами десь зустрічалися, не кажучи про те, щоб переходити на «ти», – холодно відповіла я.

Ірен кривиться:

– Перший раз чую, щоб повії говорили таким високим штилем.

Стає прикро. Не тому що навіть Ірен зараз обзиває, а тому що в чомусь вона має рацію. Черв'ячок, який точить серце зсередини, нагадує, як саме я познайомилася Даміром. Просто продала своє тіло, розсунувши ноги.

Я прикушую губу.

Ірен це сприймає як маленьку перемогу та починає напирати далі:

– Як ти тут опинилася? Забила Артему голову? Які речі? Вже викликають, сплачуючи подобово? Так ось, люба, у нього є жінка, місце зайняте, ніякі шалави не потрібні. Розвертайся та йди звідси. Зрозуміла? Повторюю: ша… ла… ви… не потрібні!

– Хто б казав, – раптом вимовляє Артем.

І каже так, що одразу стає холодніше. Я різко повертаю голову та дивлюсь на нього. Погляд Артема прикутий до Ірен. Прямий, з недобрим прищуром. Там видно все, що він думає про цю драку кішку, яка зараз намагається зображати тигрицю.

– Та як ти смієш? – набирає вона повітря в груди.

– Смію, – холодно відказує він. – Бачиш, не перший день тебе знаю. Тому просто закрий рота і відійди з дороги. А краще сядь у свою машинку і звали звідси.

Акуратно нафарбований рот Ірен розкривається здивовано. Та ні, що я таке говорю. Він розкривається, а нижня щелепа практично відпадає. Декілька довгих хвилин вона згадує як дихати і як говорити, але потім все ж таки вибухає:

– Та як ти смієш! Хто ти такий?! Я все розповім Дамірові!

– Так, – гмикає Артем, – скаржитися ти вмієш чудово, Ірен. Щасливо залишатися.

Після чого забирає у мене сумку і робить знак слідувати за ним.

Я встигаю зробити всього кілька кроків, як на моєму передпліччі стискаються крижані пальці, а гострі нігті впиваються в шкіру, змушуючи скрикнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍