Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Розділ 10.1. Заражений

 

***

– Ти витратив усе, Мовчуне? Навіщо? Яка користь від солодощів, коли живіт порожній?

– Завтра заробимо на хліб.

– Отямся, хлопче! Тут більше нема роботи! Король заборонив рубати ліс на схилах, хазяї роз'їхалися, навіть людей майже не лишилося. Нам би протриматись, поки мине бездоріжжя, а потім заберемося геть із цього проклятого богами місця.

Грім прогуркотів над самою головою. Рейн і не ворухнувся, тоді як Чабрен утиснув голову в плечі і почав бурмотіти молитви. Він останнім часом став дуже забобонним. Вірив у чорну кішку, порожні відра, пристріт… Бора посміювалася з нього, але його це тільки дратувало. Складалося враження, що йому хочеться пояснювати дивовижі навколо них чим завгодно, аби не згадувати небезпечне слово «чаклунство».

– Твоєї сестри надто довго немає, Чабрене. Треба вийти подивитися.

– Мовчав би ти краще, Мовчуне, хе-хе! Не гнівай богів, передрікаючи біду. Вона – не співоча пташка, що дохне від протягу. Прийде, нікуди не дінеться.

І знову приглушений шепіт… Рейн уже не міг його витримувати! Мати теж вірила в ритуали і щодня повторювала придумані кимось рядки. Її вищі сили не почули, то з якого дива їм прислухатися до того, хто з кожним днем ​​ставав дедалі сварливішим, а про богів згадував тільки в хвилину небезпеки?

Рейн вийшов за двері, притулився до зробленої з колод стіни. З даху потоком лилася вода, розгледіти щось на протилежному боці вулиці було майже неможливо через дощову завісу. Важкі краплі створювали в калюжах великі бульбашки, передвіщаючи затяжну зливу.

Блискавки били одна за одною, але гроза потроху відходила. Рейн дивився на потоки бруду, що мчали пустою вулицею, і думав про те, що йому теж час іти. І з цього селища, колись переповненого лісорубами, і від брата з сестрою, з якими він об'їздив добру половину Келіварії.

Рейн сам не розумів, чому досі залишається з ними. Спочатку, звісно, довго й болісно одужував, потім чекав, поки зміцніє настільки, щоб працювати нарівні з Чабреном, а далі…

Далі прийшло розуміння того, що Боровика Сміла – дівчина. Нехай слабка, хвороблива, з вічно закладеним носом, не особливо гарна, не надто кмітлива, часом нав’язлива й дратуюча, але – особина жіночої статі, що постійно поруч. Вона здавалася справжньою карою небес, і навіть її брат визнавав, що пуття від неї нема, лиш витрати на їжу та ліки.

Рейн сміявся з неї, відмахувався від незграбних спроб допомогти, покрикував, коли Бора, змерзнувши, лізла до нього під ковдру. Через роки вона навчилася тримати дистанцію, і це було добре… Але сумно. Тепер уже його самого не залишало нав'язливе бажання обігріти, захистити, нагодувати, оборонити від нападок Чабрена. І він сердився, не розуміючи, чому бліда дівчина, єдиною перевагою якої були небесно-блакитні очі, стала для нього настільки важливою.

Злива трохи вщухла. Рейн озирнувся, проте повертатися до будинку не хотілося. Покосився на свої завеликі чоботи, що давно вимагали серйозного ремонту, й ступив у бруд.

«Вона ніколи не затримувалася аж так надовго», – нагадала про себе тривога.

Він закусив губу, накинув капюшон плаща, виграного минулого тижня в карти, і швидким кроком рушив до високої будівлі, де колись розташовувався тартак, а нині торгували різним непотребом.

У віддаленому гуркоті грому вчувся цокіт копит. Рейн усміхнувся негоді, пам'ятаючи: в селищі коней обмаль, а дурнів, готових висунутися з-під даху в грозу, ще менше.

Але на розмитій стежці виднівся нечіткий відбиток підкови, і Рейн насторожився. Тутешні не їздили верхи на закупи, чужі – тим паче.

Він прислухався до рівного гомону за стіною і зазирнув у крамничку.

– Бора тут? – запитав, чудово бачачи, що її там немає.

– Таж тільки-но пішла, – розвів руками огрядний власник. – Повела до вас приїжджого ейрона. Він тебе шукав, Мовчуне. Мабуть, розминулись? Топай назад, не змушуй чекати старого знайомого.

– Знайомого? – Зі знаттю Рейн точно не водився. – Він сказав, що знає мене?

– Ну так. Називав братиком по долі. Я йому одразу вказав на Бору. Мовляв, онде сестричка Мовчуна, вона проведе, куди треба.

Двері клацнули, зачиняючись. У душі Рейна щось обірвалося. «Братиком по долі» його кликав лише один чоловік – «випалювач» із Лерка, містечка на північ звідси. Він запрошував до Ради, та лишився ні з чим. Обіцяв золоті гори, а насправді вважав чаклуном і шукав докази прокляття.

«Що йому треба? Невже зрозумів, що у вогонь відправляють і без доведеної провини?» – лютував Рейн, поспішаючи додому.

Проте сліди копит вели повз їхній притулок.

«Дурне дівчисько! Куди вона його направила?» – Рейн летів як на крилах, усвідомлюючи: не встигне.

Далі – занедбані хатини, за ними – болото. Через негоду воно перетворилося на підлу трясовину, і вибратися звідти самостійно вдалося б не кожному.

– Радий тебе бачити, брате. Нудьгував без мене? Твоя дівка каже, що не дуже. Я засмучений.

Простодушна Бора не обдурила «випалювача». Він зупинився на околиці, вичікуючи жертву. Кинув дівчину впоперек сідла, як бездушну ляльку, хльоснув по потилиці у відповідь на тихий окрик…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍