Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

– І чого тобі не сиділося тихо, чаклунчику? Не запитав би ти мене про Ібіс, я б ніколи не звернув на тебе уваги. Темні кучері, карі очі… Таких, як ти, ходить світом чимало, але ніхто з них не цікавиться родиною Морнів. Отже, ось яке поріддя проклятого? Чи присягнешся, що не розумієш, про що я?

Рейн і не помітив, як порив вітру скинув капюшон. Струмені крижаної води били в обличчя, крупинки граду різали шкіру. Він стояв нерухомо, дивився вдалечінь, а в голові прокручував варіанти майбутнього. Рейн мав лише ніж – незмінний атрибут тутешніх чоловіків. Людина з Ради – коротку шаблю, арбалет і, якщо зір не підводив, вогнестріл.

«Шансів немає!» – волав внутрішній голос.

Хіба що побігти до боліт і сподіватися, що дощова завіса завадить «випалювачу» прицілитися.

Але…

Так, існувало споконвічне «але»!

Бора.

Той, хто самовпевнено щирився з кінської спини, відіграється на ній. Можливо, вбити не ризикне, проте вона надто слабка, щоб витримати побої. Їй не пережити цей день.

– Біжи в болота, Мовчуне! – пискнула Бора, безуспішно намагаючись випростатися.

Її сині від холоду пальці вчепилися в збрую. Вона підняла плечі й сіпнулася всім тілом, прагнучи з'їхати додолу.

– Пащеку закрий, хвойдо! До друга захотіла? Ну, йди!

Сильний поштовх скинув її під копита коня, що нервово перебирав ногами.

Тварина переступила людину.

«Випалювач» – ні.

Він зістрибнув слідом, втиснувши гострі підбори Борі в живіт. Вона пронизливо закричала, скрутилася від болю, змахнула руками, намагаючись зіпхнути його брудний чобіт.

І замовкла.