Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

“Я не став на шлях зради…”

(Іван Мирон)

У тому ж будинкові, де була електростанція, поруч з її паровими котлами за мурованим простінком стояли два паровозних котли для обігріву деревообробного комбінату. У цій котельні працював кочегаром Іван Мирон. Він був трохи молодший за мене, мав ріст вищий за середній, був статний із світло-русим волоссям. Я не раз підходив до нього в час роботи і ми обмінювалися короткими зауваженнями про різні політичні й табірні новини. Якось я підходжу до нього й дивлюся собі, як він працює. Він, не спостерігши мене, закінчив підкидати вугілля до топки, прихилив лопату збоку до котла, причинив дверцята наполовину, сів на маленького ослінчика і задивився на огонь. Вогонь червоними язиками палахкотів поміж чорних грудок вугілля. Не відриваючи очей і не кліпаючи, він дивився й дивився, як чорні плями поступово меншають і меншають, язики червоного вогню втрачають свої краї і зливаються в один широкий полум’яний потік. Вогонь із червоного переходить у білий, і його яскрава білість починає набувати блакитного відблиску. Гуде. Підіймається все вище. Чорні чавунні секції котла біліють розпеченою ржею і сажею. А він, не моргаючи, вдивлявся і вдивлявся в глибину вогненної стихії. Я тихенько підійшов ближче. Він не бачив мене.

Про що думає цей закарпатець? Либонь, отак колись на своїй Рахівщпні сидів коло вогню, дивився невідривно у його глибину, мов зачарований, і все думав над вічною загадкою: що в ньому, в цьому явищі? Де береться сила перетворювати холодні тверді ломаки у вогонь? Чого він лине в небо і там зникає, залишаючи на землі лишень малесенькі рештки від себе — жменьку попелу? Я кашлянув. Іван відірвав очі від топки і глянув у мій бік. Його очі світилися не цим вогнем, а далекою думою про інше вогнище, про інше паливо, про інші умови…

— Здорові були, Йване! — привітався я.

Він встав з ослінчика і простягнув мені руку:

— Добрий день, пане Левку!

— Про що ви думали про гори, ялини і свою хату?

— Так, згадуються Карпати, батьківська хата, околиці, батько, мати — все таке своє, до болю рідне й дороге!

— Іване, розкажіть мені про свою справу. Я знаю вже кількох осіб із Закарпаття. Щось потроху розповідали про боротьбу у ваших горах, а мені хочеться знати більше. Це не зашкодить роботі, а я маю вільну годину, — попросив я.

Пан Мирон охоче пристав на моє прохання. За його словами, 1938–1939 років у Закарпатті була створена українська держава. У жовтні 1938 року уряд Карпатської України очолив Августин Волошин — великий патріот України і здібний політик. Це була перемога над русофільською течією в Закарпатті. У лютому 1939 року відбулися вибори до першого сейму Карпатської України. Сейм оголосив Карпатську Україну частиною Великої України і прийняв загальноукраїнську державну символіку: тризуб, жовто-блакитний прапор і гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Будапешт і Варшава добивалися в Гітлера дозволу на окупацію. Гітлер це доручив Угорщині. Уряд Волошина створив збройні сили під назвою “Карпатська Січ”. Ще перед наступом мадяр поляки спрямували сотні невеликих груп терористів і диверсантів для повалення української влади в районах. Величезну допомогу в 1938 і перших місяцях 1939 року Закарпаттю надала ОУН з Галичини. Звідти націоналісти таємно переходили гори і приєднувалися до загонів “Карпатської Січі”, приєднувалися до поліції для захисту української адміністрації, створювали таємні групи для виловлювання польських терористів. Мадяри рушили проти Карпатської Української держави 40-тисячне військо з танками і авіацією. “Карпатська Січ” була в стадії організації, й з усіма добровольчими збройними групами неспроможна була стримати наступ угорської регулярної армії — у кінці березня 1939 року українська держава в Закарпатті впала. Уряд під загрозою страти емігрував, хтось із учасників боротьби перебрався в Галичину, в Чехословаччину, в Німеччину, хтось пішов у підпілля, а хтось залишився на легальному становищі, проте кожен на своєму місці продовжував щось робити задля ідеї самостійности України.

— Пане Левку, я розповідаю про ці події того, що між ними і боротьбою за самостійність проти москалів з їхнім Сталіним по суті справи немає перерви. І ті люди, що 1938–1939 років боролися за Карпатську державу, в наступні роки боролися за самостійність всієї України. Старші з них не раз організовували до боротьби нас, молодших. Так, серед моїх ідейних проводирів був Микола Попадич, який у моєму рідному селі Росішці біля двадцяти років керував “Просвітою”. Юрій Бердар із Косівської Поляни керував 1938–1939 років косівсько-полянською організацією “Карпатська Січ”. Їх судили разом зі мною 1952 року. Судили 18 осіб. Усі ми були з Рахівського району. З Рахова Іван Ткач та Іван Томащук, із Росішки Василь та Андрій Скрипки, я (за вироком третій), Микола Попадич та його син Віктор, Іван Попадич, Прокіп Андрусевич і Микола Грицак. Із села Великий Бичків Іван Мельничук, Василь Дошкар, Олекса Павлюк, Марія Павлюк, Слава Зумер та Михайло Коперльос. Із села Косівська Поляна Юрій Бердар і Параска Стефанович з Коби-лецької Поляни.

— Трохи прізвищ якихось наче не українських — Дошкар, Бердар?

— Звичайнісінькі українські прізвища, якщо підходити до них не як до німецьких, а як до українських: Дошкар — це людина, яка робить дошки, Бердар — це той, хто робив берда до кросен.

— Справді, ти ба! А Зумер?

— Мабуть, це прізвище німецького походження. У нас зустрічаються сім’ї з німецькими прізвищами. Десь у своїх родоводах вони справді мають німецьких прадідів. Проте давно українізувалися і є повністю і остаточно українцями.

Зі слів Івана Мирона, 11 січня 1952 військовий трибунал прикордонних військ Закарпатського військового округу судив вісімнадцять чоловік. Головував підполковник Чехлов, членами трибуналу були майор Харитонов і капітан Нікітін та секретар Варламов — усі москалі.

Ця група діяла під керівництвом учителя, члена ОУН Івана Михайлинюка. Тривалий час її члени вели пропагандивну працю серед населення, проживаючи вдома. Фактично совітська окупаційна адміністрація сформувалася в Закарпатті 1946 року. Люди цієї влади не були причетні до визволення закарпатців з-під німецької окупації. Вони прийшли як нові загарбники. Поступово забрали в людей землю, худобу, реманент, будинки, меблі. Закривали церкви, ламали хрести, взялися топтати і знищувати місцеві традиції та звичаї, принесли безбожництво, розпусту, пиятику та брудну московську лайку.