Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

class="p1">На керівні посади призначали чужинців та зрідка місцевих босяків, що через свою безпутність були бідні і йшли до грабіжницької влади, аби й собі жити з грабунку.

Люди Рахівщини швидко зрозуміли, що означають слова про радянську демократію, справедливість, соціялістичний достаток, розквіт духовности, української культури і тому подібні привабливі слова і почали ще активніше шукати способів боротьби супроти нових окупантів. До організації Мигалинюка вступили нові члени. Удень окупанти терором примушували селян записуватися до колгоспів, стягували податки і “добровільні” позички, а вночі боялися й носа поткнути в села і присілки.

Перша спроба заарештувати вчителя Івана Мигалинюка не вдалася. Чекісти довго слідкували й готувалися, щоб його схопити несподівано, але коли вдосвіта прийшли заарештувати, йому вдалося втекти. Почали допитувати вчителів, і тоді пішли за ним на нелегальне становище директор Росіщанської семирічної школи Андрій Грицак, учитель Андрій Скрипка, студент Ужгородського університету Василь Скрипка (рідні брати), учителька Олена Капирльос із братом, далі старі учасники “Карпатської Січі”, Тафійчук (з Росішки), Михайло Молдован (з Великого Бичкова), Шведюк (з Ясині). Згодом приєдналися з Росішки Іван Оленчук і Василь Грицак. Потім — Тафій з села Верхнє Водяне, якого Мигалинюк знав ще з часів Карпатської України як свідомого і активного учасника “Карпатської Січі”. Він виявився зрадником. Після викриття ми його засудили до страти і стратили. Коли їхню групу судив військовий трибунал, то в документах про нього згадували як про “негласного сотрудника МГБ”. Василь і Андрій Скрипки були на повстанському слідстві і суді Тафія, але як наймолодші не були ні слідчими, ні суддями, ані виконавцями вироку (жереб виконати вирок випав на інших).

Пізньої осени 1949 року потрапили в засідку і були вбиті (в Косівській Поляні):

1. Андрій Грицак, член ОУН з учительської семінарії, учасник боїв з мадярами за Карпатську Україну (Пізніше сидів за це в мадярському концтаборі “Ковнер”).

2. Михайло Молдован, січовик з Великого Бичкова.

3. Михайло Шведюк, просвітянин, комендант “Карпатської Січі” в Ясині.

1950–1953 роках загинули:

4. Іван Оленчук, селянин з Росішки, потрапив у засідку коло Косівської Поляни і був убитий.

5. Іван Ігнатюк убитий коло своєї хати в селі Росішці. При цьому карателі посварилися: виявилося, що в Ігнатюка не було зброї, тому вбивця отримав свої 3000 рублів, а іншим не дали, а коли б зловили живим зі зброєю, то премію дали б усім.

6. Павлюк з Великого Бичкова.

7. Брат Олени Копирльос згинув десь у полонинах Оприша-Полтин.

8. Восени 1952 року Мигалинюк і Олена Копирльос були захоплені вночі в хаті її сестри. Начальник першим заскочив до кімнати. Вчителька присіла, вистрелила з пістолета і вбила його, самі кинулися тікати, її поранили. Вона забігла на подвір’я одного господаря і попросила порятунку. Господар взяв на плечі і відніс в піддорожну трубу. Скоро прибігли прикордонники з собаками. Собаки взяли слід до подвір’я, а далі — ні. Із труби вона вночі перебралася до урочища Ділок біля Дуброви. Слабнучи від поранення, все ж застрілилася, щоб не потрапити живою до рук ворогів. Щодо Ми-гайлпнюка, то можна припускати три варіянти: перший — потрапив до рук чекістів у стані наркозу у тій-таки хаті; другий — тікав вулицями і його пораненого наздогнали вівчарки прикордонників і взяли живим; третій — тоді щасливо втік, а в другій половині 50-х років легалізувався, тобто вийшов з повинною. А вже на початку 60-х років у Мордовії в Сосновці на сьомому табірному пункті була поширена покаянна заява за підписом Івана Мигалинюка і Лесі Хімчук під назвою “Цього не можна замовчати.”

— Я її сам читав, ту заяву, — задумливо промовив оповідач.

— А хтось бачив живим Мигалинюка?

— Не знаю. Не чув таких.

— А не могли чекісти вбити Мигалинюка і від його імени поширювати покаянну заяву?

— Могли. Бозна, якою є правда.

Далі Іван Мирон розповів про себе. Він скінчив десятирічку і працював учителем у Ясині. Восени 1950 року прийшла повістка йти до армії. Тоді він зустрівся одної ночі зі своїм учителем Мигай-линюком і сказав, що хоче йти до них у повстанці. Він розповів про тяжке становище: вже були і вбиті, і з харчами важко, бо хоч люди щиро допомагали, але й самі були бідні. Оперативні групи шастали всюди, тож він радив Іванові подумати і, може, не йти до них. Проте хлопець вже все обдумав і в серці своєму пообіцяв служити своєму народові, а не окупантам. Одна тільки гадка, що в армії він мусив би складати присягу ворогам свого народу, викликала огиду — так він його переконав, що в нього іншої дороги немає. Наступної ночі вони зустрілися знову і Мигайлинюк приніс Іванові карабіна. Ця зустріч була останньою. Повстанці пішли зимувати в безпечніше місце, а Іван залишився в селі. Одного разу в селі з’явилися зв’язківці з Проводу ОУН для зв’язку з їхніми повстанцями. Позаяк повстанці зимували невідомо де, то зустрічі з ними могли відбутися тільки весною, як зійде сніг. І тому зв’язкові перебували в людей до весни. А що необхідно було ходити на зустрічі з іншими, то старші в селі, що знали ці таємниці, сказали і про Івана і познайомили його з цими людьми. Виявилося, що потрібно якось добиратися через полонини до Ясиня, дарма що в зимових умовах тяжко. Треба було звідти приносити всячину (друкарський папір, радіолампи, записки тощо). І так до весни. Весною Іван останній раз пішов через гори в Ясиню і перевів звідти шість чоловік, а в селі майже постійно перебували ще два чоловіки і одна жінка. Вони зустрілися і вирішили йти на якусь акцію. Пішли з Росішки через гори. Передні пішли швидше, вони вдвох лишилися позаду. Вийшли на галявину над дорогою і там розташувалися на відпочинок. Іван ліг поміж ними — посередині. Побачивши, що дехто з них палить, приховуючи, як зазвичай, вогонь. Він і собі припалив, лежачи вниз лицем та ховаючи світло цигарки. Несподівано на нього напали, скрутили за спиною руки, зв’язали мотузкою і почали допитувати. Потім вони пішли дорогою. Івана вів один із них, тримаючи за праву руку. Коли це раптом — ракети, стрілянина, крики, гавкіт собак. Той, що вів Івана, втік. Іван спіткнувся об його ногу і впав униз лицем. Стрілянина тривала. Іван не встиг підвестися, як його вхопили чекісти, дивуючись, що він зв’язаний. Передній із так званих повстанців лежав, наче убитий, на дорозі, його провели попри того.

Отак “артистично” Івана Мирона здали чекістам. Потім посадили до вантажного авта, і на ранок