Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

розійшлась по технікуму, потім по містечку. Пішло по 12–15 чоловік.

Приїхала до міста футбольна команда, і всі гуртом відвідали рекордсменку.

Нарешті в неї почали боліти статеві органи.

Якось у лісі до неї причепився цілий гурт — 10–12 осіб. Вона попросила:

— Мені боляче, не треба.

Хлопці стали насміхатись:

— Що, слабо?!

Підійшов ще один гурт, трохи менший, і виручив, відбив дівчину. Вона запропонувала вдовольнити їх іншими способами — і відтоді вже нікому не відмовляла.

Почались розлади нервової системи, все більше боліли статеві органи.

Прийшла в лікарню. Лікарі послали в міліцію.

Слідчий запитав її:

— А навіщо тобі це було треба? Невже так смачно?

— Не дуже.

Н. пояснила, що ця дівчина психічно нормальна, зовсім не німфоманка.

Тут впадає у вічі не лише «з нудьги», а й те, що за всі шість місяців цієї епопеї не знайшлось жодної людини, яка б нею зацікавилась не сексуально і допомогла б облишити розпусту, що загрожувала здоров’ю. Весь технікум, все містечко знало — або мовчали, або «користувались».

І ще елемент «об заклад», елемент рекорду, немає значення, якого: хто далі плюне, хто більше з’їсть, хто більше… Це також від духовної порожнечі — спорт рекордів.

Я запитав у Н., чому зростає злочинність у СРСР.

— Розумієте, у нас же немає статистики і наукового статистичного аналізу злочинності, навіть у мене, спеціаліста. Але за моїми спостереженнями у розпусту найчастіше кидаються дівчата без батька чи матері.

— Це несерйозне пояснення. Сирітство може пояснити тільки незначний відсоток злочинності, тим більше, що у цих випадках сирітство лише один з чинників, і не головний. Мають бути більш загальні причини. Ви марксистка і тому не можете не шукати соціальних причин. На них, зокрема, вказує якісна тотожність зростання злочинності у США і в СРСР.

— Причини у них і у нас різні. Я не думаю, що соціальні причини пояснюють радянську злочинність.

Приблизно через півроку після наших суперечок з’явилась стаття у «Новом мире». Розглядались різні теорії злочинності у західних вчених. Кожен розділ-«теорія» починався з відповідної цитати Достоєвського із «Злочину й кари». Автор доводив, що жодна з теорій не пояснює загального в злочинності, обмежуючись окремим.

Мене здивувало, що основної ж думки Достоєвського, тобто «Якщо Бога немає, то все дозволено», автор не навів. Як мені здається, оце ось «Бога немає» і є основна причина зростання злочинності у всьому світі. Ніцше писав колись про те, що Бог помер, але звістка про це не дійшла до наших вух. До жменьки інтелігентів вона дійшла вже в його часи. Зараз же ця звістка просочилась у народні глибини. Бог помер, а нічого гідного Бога не створено.

У нас у СРСР для мас упродовж якогось часу Бога заміняла ідея «будівництва комунізму». Тепер в неї або зовсім не вірять, або вірять за звичкою, цілком суміщаючи її із своїм аж ніяк не соціалістичним життям.

Є, звичайно, й інші причини. Фальш моральних закликів керівників, розрив у розподілі благ, дрібнобуржуазна психологія, хамська культура, тобто напівосвіченість. Злочинність дітей верхівки — «з жиру казяться»; внизу — заздрість до верхівки, протест проти гніту, рабської, беззмістовної праці, брак серйозних захоплень, якими можна заповнити дозвілля.

Зростання алкоголізму, наркоманії, психічних захворювань — ще один фактор.

Але всі вони спрацьовують на одному спільному тлі, на загальній основі — немає основ для моральних табу.

Я часто сперечався з тими, що молодші за нас, про те, що можна, чого не можна. Довести, що якесь табу має сенс, майже неможливо. Декого рятує моральна інтуїція. Але вона закладається в ранньому дитинстві. Коли навіть вона і є, то напівосвіченість дає змогу розумові зруйнувати табу, що спирається на моральну інтуїцію.

Основа для моралі більшості — поліція замість Бога, тобто страх перед покарою. Але цього страху замало. Коли юнак потрапляє у табір за легкий злочин, скоєний випадково чи напідпитку, то з табору він найчастіше виходить вже свідомим злочинцем. Тому рецидивістів стає більше. Табір, тюрма — це школа злочинів, розпусти — щонайдикішої, наркоманії і т. д.

Зростання злочинності правило мені за найголовніший аргумент — і щоб відстояти конечну потребу мати ідейну позицію, брати активну участь у самвидаві, і проти захисників існуючого ладу. Для останніх я підкреслював тотожність процесів розвитку злочинності у СРСР і на Заході, що свідчить про глибшу спільність радянської і капіталістичної системи, — спільність, яка підтверджує, що це два різновиди одного суспільства.

*

Розчарування у можливості чесно й плідно працювати в науці, протест проти того, що відбувається, спогади про часи сталінізму — все це призвело до того, що я вирішив зайнятись систематичним вивченням історії, зокрема, історії партії, аналізом причин загибелі революції, аналізом сучасного Заходу і стану справ у СРСР, а в перспективі — розробити програму дій.

Для всіх цих завдань треба було мати тісні зв’язки з українським і московським самвидавом, друкувати й обмінюватись самвидавівськими текстами.

Мені зовсім не хотілось незабаром потрапити у КДБ. Здавалось, що непомітна праця у самвидаві буде продуктивніша й триваліша.

У травні 1967 року ми отримали з Москви «Лист до IV Всесоюзного з’їзду Спілки радянських письменників» Солженіцина.

Величезна емоційна сила, точно знайдені аргументи і слова, сам стиль справили на всіх, хто читав, враження сліпучого світла, що пробилось через щільну завісу партійної демагогії і словоблудства. Мене особисто вразило поєднання блискучої, незаперечної логіки з пристрасністю. На багатьох цей лист справив враження більше, ніж художні твори.

Невдовзі з’явились відгуки на цього листа. Вісімдесят четверо письменників послали колективного листа до з’їзду на підтримку Олександра Ісайовича.

Прийшов до Києва і чудовий лист до з’їзду Георгія Владімова.

З’явилась надія, що інтелігенція, хоча б гуманітарна, прокинулась і більше не мовчатиме. Не розвіяв цієї надії і сам письменницький з’їзд. Зрозуміло ж було, що ніхто не дозволить зачитати й обговорювати листа на з’їзді, тому мовчанка «інженерів людських душ» здавалась природною.

*

На річницю 50-річчя Жовтня ми довідались про те, що у містечку Прилуки відбувся робітничий бунт. У листопаді я познайомився з жінкою, брат якої працював на одному з прилуцьких заводів. Сама вона була в Прилуках 6–8 листопада. Зі слів брата й знайомих вона докладно розповіла про бунт.

На одному з заводів працював хлопець, який нещодавно повернувся з армії. Дотепний, добрий, всі знайомі його любили.

Одного разу він пішов на танці. Туди звичайно приходять п’яні хулігани, часто починаються бійки, «підрізають» ножами кого попало. Одна така хуліганська компанія почала чіплятись до дівчат. Хлопець цей втрутився.