Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Був надзвичайно сильний, фігура його викликала страх, — отож, він, беззбройний, змусив хуліганів заховати ножі. Хулігани обмежились матом і погрозами.

Наспіла міліція. Хулігани хутенько зникли. Хлопець, не відчуваючи за собою ніякої провини, залишився. Міліціонери скрутили йому руки, затягнули в машину і повезли у відділення. Там вони били його як тільки хотіли. Проламали череп. Над ранок він помер від побоїв.

Міліцейський лікар встановив, що смерть — від розриву серця.

Труп видали родичам. Ніхто не повірив версії міліції, бо на тілі видно було явні сліди побоїв, голова спотворена.

Весь завод вийшов провести труну на цвинтар. Похоронна процесія проходила повз міліцейську дільницю, де відбулося вбивство.

На свою біду, з дверей дільниці вийшов начальник. Чи то він посміхнувся, чи то не так подивився на процесію — у таких випадках це не має значення, однієї його появи виявилось досить. Якась жінка закричала: «Геть радянських есесівців!» Її підтримали інші жінки, за ними — чоловіки. Натовп кинувся у дільницю, розбив усе, що потрапляло під руки, побив міліціонерів.

Робітники інших заводів також приєднались до бунтівників. Міська влада послала проти бунтарів невелику військову частину, що була розміщена в місті. Натовп робітників почали обливати з брандспойтів, арештували п’ятьох осіб. Робітники підпалили пожежні машини, які військові використовували для того, щоб розганяти натовп.

Три дні страйкували усі підприємства (на одному з заводів знайшовся єдиний штрейкбрехер, та й той приходив і стояв біля верстата, нічого не роблячи: він боявся і робітників, і адміністрації).

Міське начальство втекло. Робітники намагались захопити тюрму, де сиділо п’ятеро арештованих, але побоялись її штурмувати (характерно, що коли увірвались на міліцейську дільницю, то зброю міліціонерів знищили, а не взяли з собою).

Робітники послали листа у ЦК партії з вимогою видати вбивць народові, випустити арештованих і звільнити увесь партійно-радянський апарат міста. Якщо ж влада вишле війська, то прилучани підірвуть газопровід, що проходить через місто.

Якщо вимоги виконають неправдиво, лише на словах, а потім почнуться арешти, то Прилуки знову повстануть (робітники нагадали Брежнєву те, що було гордістю міста: свого часу прилучани голіруч вигнали фашистів з Прилук).

У відповідь на листа прилетів якийсь генерал з Москви. Він виступив перед натовпом, на очах у всіх зірвав погони з начальника міліції і топтав їх ногами (актори всі вони у нас, слуги народу!). Він наказав випустити арештованих, розігнав міське начальство, але вбивцю видати не погодився — це був би самосуд. «У нас є суворі закони для вбивць, і тому ми покараємо його за законом».

Вислухавши цю розповідь, я звернувся до Дзюби: у нього і в його друзів були зв’язки з багатьма українськими містами, а я не можу туди поїхати, бо нікого не знаю в місті.

В описанні подій для самвидаву потрібна була точність — адже найменша помилка потім загрожує і авторові репортажу, і читачам — звинуватять у «наклепі».

Але, на жаль, поїздку до Прилук організувати не вдалося.

Від декількох партійних керівників я чув розповідь про ці події — все в цілому збігалося з тим, що описано вище, але не так деталізовано.

Наприкінці листопада 1967 року по самвидавному ланцюжку прийшла звістка, що 12 грудня буде п’ятдесятиріччя Солженіцина. Усі мої знайомі почали складати привітальні листи й телеграми. Хотілося по-справжньому, не банально висловити любов до письменника, який повернув російську літературу на її попереднє високе місце, до людини великого сумління, яка мужньо й чесно порушила болючі проблеми країни. Один мій друг одержав від Солженіцина дуже теплу відповідь з допискою для тих, хто прислав привітання. Відповідь була великою потіхою для всіх нас. Ми раділи, що культура знову існує, і що їм не вдасться ще раз знищити її.