Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Ксюша  
В десятий раз за день я набрала номер сестри. Лише гудки.  
Даша не відповіла на жоден з дзвінків. Вона не вперше ігнорувала мене, але сьогодні я хвилювалася.  
Коли закінчилися пари, Лера одразу поїхала на роботу, а Ліза, як завжди, пішла до студради. Перед завтрашнім відкриттям футбольного турніру потрібно було впевнитися, що все в порядку. Я ж, не маючи сьогодні роботи, сховалася в своєму барлозі.  
Привітавшись з новенькою, я сіла за свій мольберт. На ньому стояла вже наполовину написана картина. До виставки лишалося ще достатньо часу, але я хотіла закінчити роботу раніше. Тоді якщо щось не сподобається, я встигну почати нову.  
І мені дійсно щось не подобалося.  
Примружившись, я відкинулася на спинку старого дерев’яного стільця. Він жалібно скрипнув він такого неделікатного поводження, але витримав навантаження. Я ж не відривала очей від картини, намагаючись зрозуміти, що з нею не так.  
– Це твоя робота для виставки?  
Я здригнулась і озирнулася. Новенька зупинилася за моєю спиною, зціпивши руки в замок перед собою, і зацікавлено роздивлялася мою роботу. Її руде волосся було заплетене в дві довгі коси, а на новому фартуху вже виднілися засохлі плями від фарби.  
Як же її звати?..  
Здається, я забула її ім’я одразу, як познайомилася. За три тижні, що вона приходила до студії, ми лише віталися. Першокурсниця була надто сором’язливою, а я – надто заклопотаною власними проблемами.  
– Мабуть, – невпевнено протягнула я, розвертаючись назад до картини.  
Чим довше я на неї дивилася, тим нуднішою вона мені здавалася. Ну кого зараз здивуєш галактиками і зірками в космосі? Хоча спочатку ідея в голові видавалася грандіозною.  
– Отже, ні.  
Я знову озирнулася до неї і нахмурилася.  
– Чого це «ні»? Я витратила на цю роботу кілька тижнів, – захищаючись, різко сказала я.  
Дівчина примирливо підняла руки вгору і зробила крок назад.  
– Вибач. Просто на художніх курсах, куди я ходила в школі, казали так. Якщо ти не впевнена в своїй роботі сама, то й інших не зможеш зацікавити.  
Я відкрила рот, щоб відповісти щось жартівливе, але швидко стулила його назад.  
Вона має рацію.  
Відвернувшись, я схрестила руки на грудях і замислилася. Новенька тим часом повернулася до свого мольберту. Я провела її поглядом, а потім витягла з рюкзака телефон і навушники. Та перш ніж вставити їх у вуха, все ж спитала:  
– Не нагадаєш, як тебе звати? У мене жахлива пам’ять на імена.  
Дівчина всміхнулася з розумінням.  
– Юля.  
– А я – Ксюша, – посміхнулась я у відповідь.  
– Знаю.  
Я винувато підібгала губи і ввімкнула, нарешті, музику. У вухах залунали перші ноти «Шторму» Вівальді, і я заплющила очі. Наступні дві години існували лише я і образи в моїй голові.  
Коли в периферії промайнув якийсь рух, я підняла голову і посміхнулася. Радість від зустрічі з Максом була новим і неймовірно хвилюючим почуттям.  
– Я знала, що ти прийдеш, – сказала я, знімаючи навушники.  
– Ти додзвонилася сестрі? – не посміхнувшись у відповідь, раптом спитав він.  
– Ні, – передчуваючи неприємності, відповіла я і встала. Ноги затерпли від довгого сидіння, але зараз це було найменшою з моїх проблем. – Що вона знову наробила?  
Макс похитав головою. Його погляд був майже таким самим розгубленим, як і мій.  
– Дещо сталося з нею.  
– Що? – вигукнула я і одразу озирнулася.  
На щастя, в студії крім нас нікого не було – новенька Юля вже пішла додому. Тоді я розблокувала телефон, збираючись знову дзвонити Даші, але Макс поклав долоню на мою руку і опустив вниз.  
– Ден розібрався з проблемою.  
– Якою? Та скажи вже!  
Я вже втрачала терпіння. Кілька секунд Макс розглядав моє обличчя, наче намагався вгадати реакцію, а потім таки пояснив:  
– До Даші чіплявся одногрупник.  
Я нахмурилася. В голові наче виникло коротке замикання. Не допомагало і те, що на обіді я не встигла поїсти через сварку Даші з Альоною.  
Моя сестра була не зі слабких. До того ж, вона не вдягалася жіночно, вибираючи зазвичай просторі худі і штани. Рука з телефоном знову смикнулася, але Макс похитав головою.  
– Вона в порядку? – хвилюючись все більше, продовжила розпитувати я. – Скажи мені правду. 
– Я колись тобі брехав? – скинув темну брову Макс, але одразу додав: – З нею все гаразд. Денис був з нею весь цей час.  
Яким чином поруч із нею опинився Денис?..  
– Я поїду до неї додому, – пробурмотіла я, відвернувшись, щоб швидко прибрати робоче місце.  
В голові раптом запаморочилося. Я схопилася за перше, що підпало під руку – сорочку Макса під розстебнутою курткою. Він схопив мене за плечі, зупиняючи.  
– Навіть не думай. Ти ледве на ногах стоїш.  
Я смикнулася, але він не відпустив. Тоді я підняла голову, щоб зустрітися поглядом. В горіхових очах піднявся буревій.  
– Досить жертвувати собою заради інших, – стримуючи голос, щоб не перейти на крик, сказав він. – Хоч раз зроби те, що потрібно тобі.  
Звідки він знає?..  
– Те саме можу сказати і тобі! – насупилась я, пригадуючи медалі в шухляді і зневажливе ставлення його батьків.  
Макс здивовано завмер. Руки на моїх плечах ослабли. Він задумливо дивився на мене, але наче й не бачив, загубившись у власних думках. Цієї миті він виглядав таким розгубленим, що я одразу зрозуміла, що не залишу його сьогодні на самоті.  
– Ти маєш рацію, – тихо промовив він.  
Я зітхнула і зняла зі спинки стільця куртку. Макс машинально допоміг мені вдягнутися, і я потягнула його за рукав до виходу.  
– Пішли. У нас вдома є холодна піца.  
Він злегка посміхнувся від мого завуальованого запрошення. Ми вийшли зі студії і в тиші рушили до зупинки громадського транспорту. Цього разу він не зітхав і не пропонував викликати таксі. Схоже, йому сподобалося бути поруч і мати можливість дивитися на мене, а не на дорогу. Та й мені подобалася його близькість в тисняві маршрутки. Вона знімала з мене тягар відповідальності за свої вчинки.  
Однак навіть це не допомогло позбутися нав’язливих думок. Сварка сестри сколихнула спогади, що останнім часом проривалися на поверхню все частіше. Насмішки однокласників, відсутність друзів, постійна зайнятість і депресія мами... Я наче провалювалася у минуле, сповнене самотності й постійної боротьби.  
– Пора виходити, – пробурмотів Макс мені на вухо.  
Я здригнулася від несподіванки і повернула голову. Наші обличчя опинилися так близько, що губи майже торкалися одне одного. Завмерши на мить, Макс з явним зусиллям випрямився і підштовхнув мене до дверей маршрутки.  
– Ти сьогодні дуже тиха, – зауважив він, щойно ми зайшли в порожню квартиру.  
Я озирнулася, скидаючи кеди. Він вивчав мене, наче намагався прочитати мої думки. Коли я промовчала, він нахмурився.  
Розігрівши вчорашню піцу в мікрохвильовці, ми опустилися на диван у вітальні. Я змусила себе відкусити шматок, не відчуваючи смаку. Макс майже не зводив з мене очей. Доївши перший шматок, зітхнув і відставив мою тарілку на журнальний столик. Не встигла я щось сказати, як мене вже підхопили і пересадили на коліна. Лише тепер я підняла на Макса погляд, але досі мовчала.  
Що він зробить, якщо дізнається про мого батька? Покине мене чи залишиться?  
Зазвичай всі вибирали перший, легший варіант. Я добре пам’ятала цей момент – коли обличчя змінюється, варто лише дізнатися правду. Момент, коли розумієш, що як раніше, більше ніколи не буде.  
Може, було б простіше відсторонитися від усіх? Може, тоді мені більше не буде боляче? Всім буде краще без мене...  
Поки в моїй голові проносилися всі ці думки, Макс не відривався від мого обличчя, вловлюючи найменші емоції. Одна його рука, ледь торкаючись, розтирала кола на моїй спині, поки друга мирно лежала на колінах.  
Чи зможу я колись відкритися йому? Чи завжди доведеться брехати? Та й хто сказав, що взагалі буде оце «завжди»?  
– Чому космос? – раптом спитав він.  
– Що? – хриплим голосом перепитала я.  
Рука на моїй спині зупинилася. Я ледь втрималася, щоб не попросити його продовжувати.  
– Чому цього разу ти вибрала для виставки тему космосу?  
Мої брови поповзли вгору.  
– Звідки ти знаєш, що саме ця картина піде на виставку?  
Не думаю, що дівчата йому про це розповідали. Макс рідко розмовляв з кимось, окрім Дена.  
– Ти малюєш великі полотна лише на виставки, - знизав плечима він.  
Не може бути.  
– Ти що... – недовірливо пробурмотіла я, а тоді охнула, зрозумівши. – Ти приходив?  
– Кожен раз, – кивнув Макс. – Ти ж знаєш, я не люблю, коли мені щось забороняють.  
Я завмерла у нього на колінах, не знаючи, відштовхнути його чи обійняти, а тому розсміялася.  
– Ну, якщо ти бачив їх і досі тут, то все не так і погано.  
Зморшка між брів хлопця поглибилася.  
– Ти дуже талановита, – тихо сказав він.  
Рука на моїй спині знову зрушила з місця. Я прикрила очі й поклала голову на плече Макса, насолоджуючись відчуттям спокою і затишку.  
– Хочеш, намалюю картину особисто для тебе? – спитала я, не розплющуючи очей. – Тоді тобі не доведеться більше потайки пробиратися на мої виставки. Повісиш у себе у кімнаті на стіні... звісно, якщо захочеш, – зніяковівши, додала я.  
– Хочу, – одразу озвався Макс.  
– Що ти хочеш?  
Піднявши голову, я повернулася до нього. Наші обличчя розділяли лічені сантиметри. Я вдихала ледь чутний м’ятний запах, від якого тягнуло нахилитися ще ближче.  
Очі Макса опустилися на мої губи, але він не зробив жодного руху назустріч. Долоня стиснула моє коліно, поки він опирався тяжінню між нами. Замість того, щоб піддатися, він відповів на моє питання охриплим голосом:  
– Намалюй мені світло.  
Я схилила голову набік і трохи відсунулася, щоб краще його бачити.  
– Світло?  
Він кивнув, зачіпляючи кінчик мого носа власним. 
– Ти не казала, що є якісь обмеження. Покажи мені, що є твоїм світлом серед темряви.  
Якийсь час я мовчала, обдумуючи його слова. Він тим часом перемістив руку по спині вгору і став перебирати китиці хустки – сьогодні синьої.  
– Добре, – зрештою погодилася я.  
Макс злегка посміхнувся і схилився, даруючи невинний поцілунок. Короткий, але такий хвилюючий. Його губи затрималися на моїх, втішаючи і заспокоюючи. Він не одразу відсторонився, наче не мав сил це зробити.  
Так само, як і я.  
Трохи згодом додому повернулася Лера. Макс до цього часу вже поїхав, а я сиділа на кухні з чаєм і блокнотом, в якому якраз виводила контур обличчя. Коли подруга опустилася поруч, я швидко сховала його і розповіла про Дашу. Сестра написала невдовзі після того, як пішов Макс, і запевняла, що з нею все добре.  
За півгодини прийшла і Ліза. Вона часто ходила на пробіжки по вечорах. Проте цього разу подруга прийшла не одна – з нею на порозі постав Матвій. Коли я визирнула з кімнати, зачувши чоловічий голос, Лера уже була там. І відчайдушно червоніла, озираючись на нас із Лізою.  
Схоже, у нашої тихоні-подруги таки з’явився хлопець. Я була рада, що вона, нарешті, залишила придурка-колишнього в минулому.  
Щойно вони зачинилися у її кімнаті, нам з Лізою довелося тікати з квартири. З-за стіни долинали тихі, але дуже зрозумілі звуки. Згадався власний сумний досвід втрати цноти у вісімнадцять років – це було дуже ніяково і нудно. Судячи зі звуків, у Лері з Матвієм було зовсім не нудно.  
Крокуючи вечірнім парком пліч-о-пліч з Лізою, ми пили гарячий чай і розмовляли. Подруга не забула моє зізнання про минулі почуття до Дениса і намагалася дізнатися більше. Довелося пояснити, що це було захоплення, а не справжнє кохання. Коли любиш, але знаєш, що це ніколи не буде взаємно.  
Ліза уважно слухала, і на її обличчі застиг той самий вираз, що й на обличчі Лери – співчуття. Коли я замовкла, вона теж трохи помовчала, а потім обережно спитала:  
– Тоді навіщо тобі всі ці побачення? Ті хлопці тобі ж навіть не подобаються.  
Раніше подруги ніколи не питали мене про це. Вони просто приймали мене такою, яка я є. На очі навернулися сльози від тої самотності, яка проросла в самих кістках і кожній клітині мого тіла. Лише з Максом я знову відчула життя на повну силу, але навіть з ним страх самотності остаточно не зник.  
– Тому що я була одна! – я зажмурилася, але вони все одно покотилися по щоках. – Одна, розумієш? 
Ліза прикрила рот долонею, а в її світлих очах віддзеркалився мій біль.  
– Я просто хочу, щоб хтось був поруч, – слова полилися з мене з таким відчаєм, що я затремтіла. – Щоб хтось хвилювався про мене. Щоб комусь було не все одно.  
Перевівши подих, я продовжила вже спокійніше:  
– Ці два роки, що я любила Дениса, знищили мене. Я була на виду, але йому не було до мене діла. Я більше не вірила, що хтось зможе мене покохати. Тому просто шукала хоч когось, хто помітив би мене.  
І цим кимось, за іронією долі, став його найкращий друг.  
Ліза схопила мене в обійми і щосили стиснула.  
– Ти заслуговуєш на кохання, – прошепотіла вона. – І обов'язково зустрінеш того, хто полюбить тебе найбільше за все на світі.  
Я схлипнула і стиснула її в обіймах у відповідь. Трохи заспокоївшись, подруга витерла мої сльози і раптом спитала:  
– А що у вас із Максом?  
Я завмерла. Мокрі щоки похолоднішали.  
– А що з ним? – чужим голосом озвалась я.  
Ліза скептично подивилася на мене, і я відвернулася, оглядаючи майже безлюдний парк. Лише то тут, то там прогулювалися пари – закохані чи ті, що лише знайомилися одне з одним.  
Може, це було безглуздо, але я не хотіла, щоб вона дізналася про нас із Максом. Ліза ніколи б так не вчинила, але я все одно боялася, що вона якимось чином відбере його у мене. Я ненавиділа себе за ці думки, але нічого не могла з ними вдіяти.  
Тоді я ще не знала, що наступний день стане прірвою, яка розділить усе на «до» і «після».