Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А порив кинув його скакнути з валу на старшину кавалеристів просто в його сідлі і тричі вдарити кинджалом, перш ніж вони обоє повалилися на землю. Поет не розумів, навіщо це втнув, адже нічого не домігся. Підлеглі командира верхівців поцілили в нього, коли він підводився на ноги. Душогубство біженців тривало й далі. Всі вони поїхали геть, переслідуючи рент втікачів та лишаючи по собі мерців.
Поет відчув, як бурчить у животі, котрий марно намагався перетравити рушничну кулю. Урешті-решт він вирішив, що зробив свій безглуздий вчинок через ту тупу шаблю. Якби старшина просто перерубав жінку в сідлі одним ударом та поїхав собі далі, Поет би знехтував його діянням. Та коли він рубав і рубав…
Він більше не хотів про це думати. Він думав про воду.
— О, Боже, о, Боже… — і далі скаржився старшина.
— Наступного разу погостриш своє столове начиння, — прохрипів Поет.
Але наступного разу не буде.
Поет не пригадував, щоби раніше боявся смерті, та він часто підозрював Провидіння в тому, що воно готує для нього найгірше, коли настане відповідний час і мова зайде про спосіб умерти. Заповідалося на те, що він повільно згниє, ароматизуючи довкілля не дуже приємним запахом. Поетична інтуїція застерігала його, що в такому разі він безперечно упокоїться в статусі розбухлого лепрозного кавалка, котрий легкодухо каятиметься, але так і не розкається. Однак він і гадки не мав, що кінець прийде так грубо й несподівано, як ось ця куля в животі, за цілковитої відсутності глядачів поблизу, які могли би вислухати його передсмертні в’їдливі слова. Остання річ, що почули Поетові вбивці, було «Ух!» — ось його заповіт нащадкам «Ух!» — оце спадщина для тебе, домнісиме.
— Отче? Отче? — стогнав старшина.
З якусь мить Поет зібрався з духом і знову підняв голову, прокліпав болото з ока та поглянув на солдата. Він був певен, що це той самий, кого нещодавно звалив, хоча він тепер і крейдово-зеленішого кольору з лиця. Оце мекання, яким він закликав священика, почало вже дратувати Поета. Серед убитих лежало щонайменше троє духовних осіб, та старшина більше не перебирав конфесійними розбіжностями. То, може, і я згоджуся, подумалося Поетові.
Він почав поволі підповзати до кіннотника. Старшина побачив його наближення і схопився за пістоль. Поет зупинився — він не чекав, що його впізнають, і вирішив перекотитися за прикриття. В його напрямку тремтіло дуло. Він повагався трохи і вирішив, що повзтиме далі. Старшина потягнув за спусковий гачок. Постріл схибив на багато кроків. Не щастить, то не щастить!
Старшина намагався перезарядити зброю, коли Поет забрав у нього пістоля з рук. Солдат, здається, марив і пробував перехреститися.
— Давай, — прохарчав Поет, відшукавши кинджал.
— Пробачте мені, отче, бо я вчинив гріх…
— Ego te absolvo[174], синку, — промовив Поет і вгородив йому кинджала в горло.
Трохи згодом знайшлася фляга вбитого, і чоловік трошки з неї відпив. На сонці вода нагрілася, але попри те видалася йому неймовірно смачною. Він умостив голову на круп старшинського коня і став чекати, поки тінь пагорба набіжить на дорогу. Господи Ісусе, як же боляче! Останню частину буде пояснити не так уже й легко, подумалося йому; ще й без ока. Якщо взагалі є потреба щось пояснювати. Поет поглянув на мертвого кіннотника.
— Смалить наче в пеклі, еге ж? — прошипів він із хрипом.
Нічого змістовного солдат не відповів. Поет іще трохи відсьорбнув з фляги, потім іще. Раптом зі страшенним болем забурчав живіт. Якусь мить довелося перетерпіти.
Над своїм обідом походжали, чепурилися та сперечалися бундючні грифи; харч іще був не готовий належним чином. Кілька днів вони чекали на вовків. Вистачить на всіх. Останнім вони з’їли Поета.
Як і завжди, дикі чорні падложери з небес у сезон відклали яйця та з любов’ю годували пташенят. Вони високо ширяли над преріями, горами та рівнинами, шукаючи своєї пайки, яку їм виділяло життя та яка їм судилася відповідно до природного плану. Самими тільки логічними доказами філософи довели, що Верховний Cathartes aura regnans[175] створив світ винятково для грифів. І чимало сторіч птахи вшановували його своїм здоровим апетитом.
Так за багатьма поколіннями темряви настали покоління світла. І назвали той рік роком Господа Бога нашого 3481-м — з Його ласки — роком миру.
Fiat Voluntas Tua[176]
Розділ 24
Того століття знову літали космічні кораблі, а їхні екіпажі складалися з двоногих кудлатих непорозумінь, що плекали волосяні зарості у найнеймовірніших анатомічних ділянках. Створіння були напрочуд балакучі, їхня раса здатна була милуватися своїм образом у дзеркалі і водночас різати собі горло перед вівтарем якогось племінного божка, скажімо, на ймення Щоденне Гоління. Це був біологічний вид, котрий не забував періодично йменувати себе натхненними божественними майстрами, але якійсь розумній істоті з Арктура[177] ці створіння здалися би насамперед расою пристрасних балакунів за обідом.
Беззаперечно, що їм судилося — так вони відчували, і не вперше — підкорити інші світи[178]. І якщо потрібно, не один раз. Ну, і звісно ж, компонувати промови про свої завоювання. Але, безумовно, неминуче й те, що в нових світах раса знову стане вразлива перед старими недугами, що й на Землі, в літанії життя й особливій літургії Людини: Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих[179].
Ми — століття.
Ми — еники, ми — беники,
І ми от-от обсмокчемо, наскільки вам личитиме зостатися без голови.
Пані й панове, ми ваші співучі сміттярі і маршуємо в ногу за вами, співаємо дивні (на чийсь розсуд) рядки.
Р-р-раз два тр-р-р чтр-р-ри!
Ліва!
Ліва!
Він добру жінку мав, але
Ліва!
Ліва!
Ліва!
Напра-во!
Ліва!
Wir, як казали в давній країні, marschieren weiter wenn ailes in Scherben fàllt[180].
У нас ваші еоліти, ваші мезоліти, ваші неоліти[181]. У нас ваші Вавилони й Помпеї, ваші Цезарі та хромовані (нафаршировані життєво важливими компонентами) артефакти.
У нас ваші закривавлені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.», після закриття браузера.
