Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

За десять метрів від намету він упав на черево й поповз. Американець із українцем робили за його прикладом. Через хвилину всі троє простяглись у кущах навпроти вогнища.

— Щось бачиш? — штурхнув ліктем товариша Левко. Як і під час перебіжок, він тримався трохи позаду Семена.

— Намет, вогнище, спорядження… ніби все на місці.

— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче — і тієї самої миті водночас із Сьомою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у місці вчорашньої появи чорношкірого, хтось стояв.

— Бля, — затремтів Левко. — Ти бачиш?

Силует стримів нерухомо.

— Тс-с… Бачу.

— Це той самий?

— Не певен. Може.

— Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, проте його критичний розум остудив ляк, швидко розклавши все по полицях.

— Стій, — і він ухопив українця, котрий уже лаштувався дати драла, за футболку. — Не може бути.

— Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, простягаючи перед себе порожній балончик із газом.

— Це той самий негр, глянь на здутий живіт.

— Але… — Левко не мав що додати. Очі вилазили з орбіт.

— Він не міг стояти там усю ніч.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхинькав і сховав обличчя в листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив із місця, не наважуючись покликати товариша. Незабаром росіянин сягнув крайки заростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.

— Цей… він… ну, мертвий, а більше нікого немає.

— Але він стоїть!

Семен пригледівся уважніше.

— Він не стоїть. По-моєму, його підвісили.

— Що ти плетеш?

Росіянин звівся на ноги та ступив на територію табору. Левко й Ґрем перечекали кількадесят секунд, після чого також підвелися та несміливо вийшли з лісу.

За ніч із табором нічого не трапилось. Речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на мертвяка, підвішеного за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підступили до тіла. Левко та Ґрем глипали навсібіч, несвідомо чекаючи на атаку невідомого ворога. Сьома зосередився тільки на мертвякові.

Невдовзі стало зрозуміло, що мертвяка підвісили не за горло. Мотузка проходила під пахвами, стискаючи груди та трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову та припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішувалася на груди й моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

— Він не міг прийти сам, — усе ще пошепки сказав Левко.

Звівши брови, Сьома глянув скоса на українця.

— Браво, Ватсоне.

— Я не про те, Сьомо. Я кажу, що він був мертвим до того, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

— Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець пригадав обличчя, котре бачив у Розколині Черепів. Той незнайомець скидався на перуанського індіанця, цей безсумнівно належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр.

— Ага.

— Як думаєш, для чого? — українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», проте Семен і так зрозумів.

— Для того ж, для чого дзвони й усе інше.

— Останнє китайське попередження, — резюмував російською Лео. Ґрем однаково їх не слухав.

— Гадаю, так.

— Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу та висмикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб налякати нас.

Левко нарешті наважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні на що не вказував: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кросівки та сорочка з короткими рукавами. Одяг сучасний, трохи подертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець зиркнув на Сьому.

— Що вирішуємо?

Ґрем розтулив рота й незрозуміло хекнув, як ніби похлинувся повітрям, а тоді закричав:

— Що тут вирішувати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвого чорного, а ви ще радитеся, що робити?! — американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не лишилось і згадки. Здавалося, що навіть риси обличчя змінились: очі покруглішали від страху, підборіддя більше не випиналося — щелепа безвільно обвисла.

— Передусім треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, озвався Семен. Він розумів, що насправді варіантів у них небагато. Їхня групка нагадала йому самотнього короля на шаховій дошці, що його сильніший ворог заганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають значення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого та хто бив у дзвони всі попередні дні.

Ґрем прикусив губу. Мулатові стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

— Спочатку знімемо його і… і відтягнемо кудись.

— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав широко роззявленим ротом. Виглядав так, наче боявся, що втратить контроль і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече й стиснув.

— Ґреме, заспокойся, — він двічі струснув американця, доки не спіймав його погляд. — Чувак, якщо Сатомі нагодиться сюди без нас, я не хочу, щоби першим, що вона побачила, був здохлий ніґер із вирваною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Ґрем іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «ніґер». Щоправда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

— Ми можемо покинути когось у таборі, — промимрив мулат. — Сема, наприклад. Або мене.

— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, взявшись за руки!

Семен пішов до табору та повернувся назад із похідним ножем.

— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, та якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операційного наркозу.

— Залазь, — Левко присів навпочіпки, встромивши руки у вогке й глизяве опале листя.

Росіянин виліз йому на шию.

— Тримаєшся?

— Так.

Утримуючи баланс розведеними руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною, важив не менше за Левка. Якоїсь миті українець усвідомив, що от-от утратить рівновагу та разом із товаришем беркицьнеться долі.

— Допомагай мені… тримайся… вхопися… за нього… — хрипнув він.

— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимуся його!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Ліва литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. На жаль, усі старання були марними — Лео та Сьома почали завалюватись. Останньої секунди українець поборов відразу та схопився обома руками за здутий живіт. Тіло виявилося холодним, вогким і на диво піддатливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони встояли.

Ґрем тупцяв за кілька кроків від них і отупіло спостерігав.

— Усе ок? — бевкнув згори