Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

На якийсь час Лера випала із реальності. Вона могла присягнутися, що раніше цього в книзі не було. Вона б не забула цього обличчя. У ньому було щось таємниче, прекрасне, але Лера нізащо не назвала цього чоловіка гарненьким.  

Змусивши себе відірватися від портрета, дівчинка перевела погляд на текст:

«Морл Роун – король Роену.

Рік народження: 1645 (місто Голден).

Батько — король Колгарі (вищий вампір), мати — королева Карина (найімовірніше, людина з даром безсмертя)

Став королем шляхом перевороту, скинувши з трону батьків. Під час Війні на Тріщині 1665 – 1667 роки брав активну участь у військових діях. Був противником герцогства Фероманського на чолі Великого герцога Мерліна. Пізніше взяв участь у закритті Тріщини у часі.

Після закінчення війни залишив королівство на сестер-принцес (Лелілу та Джуліану) та вирушив у кругосвітню подорож. За п'ятдесят років мандрівок відновив усі знищені телепорти та знайшов нових союзників.

Був одружений та мав трьох дітей. За час його подальшого правління не було жодної війни.

З 1900 року почалося будівництво міжпланетного коридору між Землею та Аладеєю. Король Морл, як і правителі інших країн, спонсорував його створення».

Дочитавши до кінця Лера знову перевела погляд на портрет. Вона вже знала, що Мерлін був колись Великим герцогом. Але тепер її найбільше цікавило інше питання.

«Це, звісно, ​​дуже цікаво. Але яке відношення має до амулета?

* * *

Лера стояла, притулившись до стовбура сосни, та розглядала хмари, що нависли над школою. Така погода була з самого ранку, через неї довелося відкласти прогулянку до міста.

Гуркіт грому змусив її здригнутися і ледве не підстрибнути. Почав накрапати дощ. Поки погода зовсім не зіпсувалася, Лера поспішила геть зі скверу. Але вже за кілька хвилин дощ посилився, почалася злива. До гуртожитку вона б точно не встигла.

Першим будинком на її шляху була бібліотека. Лері нічого не лишалося, як перечекати дощ там. Зачинивши двері, дівчинка пройшла в читальний зал. Попри те, що був вихідний день, тут сиділи студенти та викладачі.

Не зупиняючись, Лера пішла вглиб, до стелажів із книгами. Всі домашні завдання вона вже зробила, тому вирішила просто погуляти. Що далі дівчинка заходила, то старішими були книги. На деяких із них уже майже не було помітно тексту на корінці.

Попереду почулося шарудіння перегортання сторінок. Лера пройшла ще кілька кроків, доки не вперлася в стіну. Далі дороги вже не було. Повернувши праворуч, дівчинка пішла вздовж стіни до вікна з великим підвіконням. 

Лера збиралася пройти повз, але щось її смикнуло підійти до того, хто сидів на підвіконні. То був Андрій.

— Теж дощ застав? — не відводячи погляду від вікна, тихо запитав хлопчик.

Переступаючи з ноги на ногу, Лера вирішила сісти поруч. Щось у його голосі її стурбувало.

— Як проходять пошуки амулета? — у відповідь тиша. — Щось дізнався?

— Яка тобі різниця?! — різко відповів він. Піднявши очі, хлопчик похмуро глянув на однокурсницю. — Не буду нічого шукати! Немає нічого!

Лера прикусила губу, намагаючись не показати, що її зачепили його слова. Але вона сама хотіла, щоб Андрій кинув витівку з амулетом. Чому ж зараз вона думала інакше? Мабуть, у глибині душі вона все ще хотіла показати себе.

— Може, ти не скрізь шукав? —  невпевнено поцікавилася Лера.

— Скрізь. І чому тобі раптом стало так цікаво? Адже я тобі ніхто!

Лера здивувалася. Такого повороту подій вона не чекала.

— Якщо я тобі набридла, я піду! Залишаю тебе наодинці з твоїми думками! — рвучко вставши, Лера справді зібралася піти.

— Добре! Почекай! — крикнув Андрій, затримавши її за руку.

Зап'ястя ніби обпалило вогнем. Лері довелося докласти зусиль, щоб не вирвати руку. Андрій міг образитися і відправити її вивчати інші підвіконня бібліотеки.

Сівши на своє місце, він глянув у вікно.

— Я ніколи не бачив свого рідного батька…. Я нічого про нього не знаю. Цей амулет був моєю останньою надією. — відвернувшись від вікна, сказав Андрій. — Якби я знав, що з ним трапилося... Ти навіть не уявляєш...

— Уявляю. Адже я теж росла без батьків.

— Ні. Тебе любили. Це було видно. А мій вітчим був би радий мене позбутися! Останні два місяці перед тим, як його ув'язнили, я ночував у дідуся разом із братом.

— Думаєш, цей амулет допоможе тобі? — Леру зворушило одкровення Андрія. — Тоді не можна опускати руки. Давай шукати далі! — дівчинка пробігла очима по книжковій полиці. — Ти дивився тут? — вказала вона пальцем на найближчий стелаж.

— Там тільки королі та королеви Аладеї! Можна й не дивитись! — сказав Андрій і зістрибнув з підвіконня.

Лера витягла одну із книг. Це була запорошена з розтрісканою палітуркою і пожовклими сторінками старовинна книга. Поклавши її на підвіконня, Лера взяла ще одну.