Читати книгу - "#Галябезголови"

— Значить, настав тобі час, тату, брати участь у житті сина не тільки грошовими подачками, — прошепотів до уявного Чорнобая.

За навігатором дістався пункту призначення о пів на дев’яту ранку. Зупинив «мазду» біля дивної кав’ярні-вагона. Вип’є кави, подумає, як красномовніше викласти батькові проблему, щоби зрозумів увесь жах, який загрожує синові, і при цьому не розпатякати про кейс із грошима. Та коли симпатична білявка зі збудженими від цікавості очима не просто спитала його ім’я, а й запропонувала показати, де зараз Чорнобай, із радістю погодився. Встигне ще кавою зарядитися.

— А я — Лєна, — дівчина усілася в автівку поряд із Артемом, тицяла пальцем, вказуючи, куди їхати.

— Ти дуже мила.

— Дякую. А Андрій Іванович у курсі, що ти приїхав?

— Не в курсі. Вирішив зробити татові сюрприз.

— Не боїшся, що тато сам тобі сюрприз влаштує…

— Ти про що, Лєно?

Усміхалася загадково.

— Та сам усе зараз побачиш. На власні очі.

— А їхати ще довго? Бо так заінтригувала…

— Хвилин десять, — відповіла Лєнка Гвоздовська, і хоч усе косувала на красивого сина Чорнобая, відволікалася на мить на власні справи, бо зателефонувала до лікарні і повідомила, що запізниться на годину. Ясно, що з поважних причин! «Відчуваю, знову доведеться до Сашка забігти, аби ще свіжіші новини йому розповісти. А новини точно будуть… — подумала злостиво. — Хай забуває хвойду Галю! По неї чоловік приїхав!»

Виїхали за місто, дорога повела до лісу, та дівчина вказала не на широку дорогу, уздовж якої висів вказівник «Левада», а на вузьку ґрунтову доріжку, яка губилася у лісі.

— Хіба нам не в «Леваду»? — спитав Тьома.

— Андрій Іванович зараз у своїй лісовій хатині.

— Мій батько живе у хаті посеред лісу? Це нагадує казку про трьох поросят. А у нього хата солом’яна чи з гілок?

— Жартуєш? У твого тата здоровезний зруб у Затятовому, а в лісі він собі відреставрував старовинний будинок. Кажуть, всередині там усе дуже гарно зроблено, але твій тато туди нікого не впускає. Ну, майже нікого. Тобі-то обов’язково дозволить увійти і все-все роздивитися. І як там гарно. І хто там разом із твоїм татом живе…

— Ого! Все цікавіше і цікавіше, — признався Тьома, коли «мазда» здолала нерівну лісову дорогу, попереду показався немалий старовинний будинок, з димаря якого линули до неба хмаринки білого диму.

Зупинив «мазду» біля будинку. Вийшов, пішов до ґанку.

— Точно. Все цікавіше і цікавіше, — прошепотіла Лєнка Гвоздовська, спостерігаючи за сином Чорнобая. Вийшла з автівки, стояла поряд із нею, просила Бога, щоби вся вистава відбулася не за зачиненими дверима, а просто неба.

— Та грюкни щосили у двері! — гукнула Тьомі. — Андрій Іванович, може бути, не один. Може бути, так захопився, що й не почує, як автівка під’їхала.

Тьома кивнув. Підійшов до дверей, грюкнув кулаком по дверях. Ще! Ще!

Двері розчахнулися так рвучко, що майбутній психолог ледь устиг відскочити. Побачив, як на поріг вийшов Чорнобай. Услід за ним, кутаючись у плед, ступила на ґанок тоненька дівчинка. Тьома очам не повірив.

— Галю?!

Двоє дужих бодігардів ледь відтягли народного депутата Гашинського від закривавленого Гавани, бо коли Орест Валерійович входив у раж і починав мордувати жертву, він забував, задля чого використовує силу, тому зазвичай зупинитися не міг.

— Шефе, може, води? — обережно спитав Льоня Бурсак.

— Кому?! — верескнув Гашинський. — Цьому виродку? — буцнув недвижного Гавану ногою.

— Вам. Запихалися…

— Ти мені воду пропонуєш, Льончику? Бо я запихався, так? — Гашинський пішов на Льоню. — А чому я запихався, мать твою?! Чи не тому, що виконував твою роботу, козел ти сонний! Чого застиг? Іди! Мордуй те падло на долівці! Друга зміна! Працюємо без перерв! Вибий з нього все, мать твою!

— Шефе, він зараз навряд чи щось скаже… — відповів помічник. — А слідчий Зубенко вже сказав! Тільки-но! Повідомлення мені у вайбер надіслав.

— Що там?

— «Міні-купер» Консуматенка засвітився у Кіптях.

— Кіпті — це що?

— Село. Там поворот на московську трасу. Консуматенко повернув. Люди Зубенка вже шукають його…

— А ми їм допоможемо! — процідив народний депутат. — Поїхали!

— А тіло? — спитав один із бодігардів, коли столична орда попхалася з гаража до автівок, які стояли попід подвір’ям Гавани.

— Яке ще «тіло»? — визвірився Гашинський. — Той виродок — Ленін! Живіший за усіх живих! Прикидається, сука!

Кортеж вилетів із Козельця на високій швидкості, розлякав людей, що простували уздовж дороги у своїх справах.

— Алгоритм наступний! За селом з довбаною назвою Кіпті повертаємо на московську трасу, — чув Льоня крізь сон голос шефа. — Зв’язуємося з копами… Льоню! Записуєш?

— Так, шефе, — прошепотів, не відкриваючи очей.

— Льоня зв’язується з копами! Хай скажуть, де риють! Ми поїдемо туди, куди вони не встигають! Льоню, все зрозуміло?

— Вже пишу на вайбер Зубенку, — врешті розплющив очі.

«Стукнув» Зубенку. Зрозумів, що слідчий вже у Батурині, і, щоб хоч годину спокійно поспати, тицьнув пальцем у ґрунтівку, яка починалася праворуч уздовж лісу і вела невідомо куди.

— Зубенко у Батурині, — сказав Гашинському. — А нам сюди! Все прямо… — додав, бо мав надію, що позашляховикам доведеться довго кружляти невідомими шляхами. Так довго, що Льоня Бурсак встигне не тільки перекимарити, а й самостійно прокинутися бадьорим, як весняне повітря.

Поспати так і не вдалося. Гашинському стукнула сеча у мізки: наказував кортежу зупинятися біля кожної автівки чи людини, яких бачили.

— Льоню, вперед! Працюй! — кричав.

Льоня подумки матюкався і кляв себе за те, що скерував кортеж на ґрунтівку. Виходив із позашляховика, показував місцевим фото брудно-зеленого «міні-купера»: бачили? Ні! Ніхто не бачив автівки, хлопця, дівчини, кота! Сонце вишкреблося вже досить височенько, коли зупинилися біля бідненького магазинчика у глухому селі, бо у шлунках депутатської обслуги визрівав голодний бунт. Та й депутат висловив бажання щось перекусити, хоч усю дорогу жував бутери з хамоном і сиром гауда. Отоварюватися у магазинчику знову випало Льоні, та виникла проблема: у сільському «сільпі» усі полиці займали газована вода, яскраво-хімічний лимонад, дешеве мило і такий же дешевий пральний порошок. А поїсти?

— А їдять у нас вдома! — повідомила Льоні молода гонориста продавчиня.

— Добре, тоді хоч поглянь на фото. Бачила цю машину і цих людей? — показав продавчині фото.

— А що