Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 37

Дві найвідоміші фрази у світі:

- I love you

- Made in China

І обидві не дають жодних гарантій.

Ото відзначилися в новому ліцеї. Вчора мама, сьогодні я. Бідний вітчим...

Рівень кортизолу у моєму організмі мигав червоним світлом. Та що ж за день такий! Вийшовши з кабінету я зрозуміла, що не знаю куди йти. Довелося знову вернутися, перепитати, що лише більше розізлило вчителя. Та Софія погодилася мене провести. Не стільки з благородних мотивів, як аби уникнути «чудової» можливості бути опитаною.

- Хочеш, я з тобою зайду? – запитала, коли ми були вже біля дверей.

- Ні. – зробила кілька глибоких вдихів аби заспокоїтися. – Я сама.

Прикриватися донькою директора, це вже звісно, нижче плінтуса. Та вона запевнила, що буде на мене чекати неподалік на підвіконні.

Постукавши зайшла, ховаючи руки за спиною. Побачене, змусило мене на кілька секунд забути про переживання. Не так я собі уявляла директора. Думала, це старий пузатий дядько, а тут...

Високий, статний, худорлявої статури. Хоча, я б краще сказала, аристократичної. А класичні брюки і бордова водолазка це лише підкреслювала. Гладко виголене обличчя, гострі вилиці, припухлі губи... Якби не зморшки навколо очей, він міг би стати моделлю. Та навіть вони його не псували. Скоріше підкреслювали статус.

Він одразу мені сподобався. Не зважаючи на вік і соціальну нерівністю.

- Мішель.

Мої щоки залила червона фарба від того, що я так відверто його розглядаю.

- Сідай. – він так тепло посміхнувся, що моя тривога кудись поділася.

І тут я зрозуміла, що забула, як його звати. І як тепер звернутися? Пане, директор?!

Пауза затягувалася. Він сидів навпроти і просто дивився на мене, ніби вивчаючи. Напевне чекав пояснення, а я не знала з чого почати.

- Вибачте будь ласка... – опустивши голову пробурмотіла.

- За що?

- Ну... Вчора мама, зранку батько, тепер я... Наша сім’я напевне вже Вам надоїла... – насмілилася підняти погляд.

- Ти називаєш Ігоря татом?

Його питання знову вибило мене з колії.

- Я маю на увазі. – поспішив пояснити. – Що Ігор мій давній приятель. І я знаю, що він лише недавно одружився. Тому, йому напевне надзвичайно приємно, якщо ти його кличеш татом.

- Ну... Не зовсім. Ми лише звикаємо один до одного. Але він піклується про мене, як рідний, тому... це не важко.

- А де твій рідний батько?

Я не зовсім розуміла, навіщо йому це. Але якщо воно допоможе залагодити конфлікт...

- Я його не знаю. Вони з мамою розійшлися ще до мого народження.

- Я теж ріс без батька. – зняв окуляри і почав їх протирати. – Напевне, досі не пробачив...

- Я теж колись ображалася... А потім зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Єдиний, кому від цього гірше, це я сама. Та й напевне, у нього були причини так вчинити. Можна змусити людину нести відповідальність за власні вчинки, але змусити любити, ні. Тому, може так і краще...

- Твої роздуми досить дорослі. Ти розумна дівчинка. Я впевнений, що якби твій справжній батько тебе побачив, то дуже пожалів би про свій вчинок. – на останньому слові його голос здригнувся.

А в моїх очах защипало. Відвернувшись я прикрила обличчя рукою, відчуваючи, як сльози по зрадницьки вириваються на волю.

Директор одразу піднявся і обійшовши стіл присів поруч всунувши мені в руки серветку.

- Вибачте. – я ненавиділа цю слабкість у собі. Розплакатися у найнезручніший момент.

- Все гаразд. – він обережно погладив мене по плечі. – Це нормально.

Через хвилину я таки змогла взяти себе в руки.

- Мультимедійну дошку розбила я. Не Роман. – нарешті повернула розмову у правильне русло. – Не спеціально. Просто я перечепилася і випадково вдарила її телефоном.

- Яку дошку? – він звів до купи брови.

- У класі історії... – мій голос втрачав свою впевненість. – А Ви... не знали?

І тут я зрозуміла, що щойно підставила класного керівника. Ну хто мене за язик тягне?! В цю мить секретарка принесла дві чашки чаю і тарілку з печивом.

- Пригощайся. – він підсунув до мене солодощі.

Тільки я вже не знала куди себе подіти.

- А за дошку не переймайся. За пошкоджене майно несе відповідальність школа. Якщо тільки воно не було пошкоджено навмисно.

- Правда?

- Попий чаю і не переживай. – його посмішка підбадьорювала. – Моє улюблене ось це, шоколадне. – взяв велике печево з кусочками шоколаду.

- Моє теж. – нарешті змогла видихнути і розслабитися. – А тоді... Навіщо Ви мене покликали?

- Я знаю в обличчя кожного учня цього ліцею. Як він вчиться, чого прагне. Аби знати куди підштовхнути, як направити. Ти тільки цього року до нас прийшла. Тому, я хотів поспілкуватися з тобою. Куди плануєш вступати після школи?

Він був настільки відкритим, що я не задумуючись виклала йому все. І про навчання за кордон, і про бажання стати нейрохірургом, і про мамину гіперопіку. І ще багато особистих речей. Про що, звісно, потім пожаліла. Ну не можна малознайомій людині отак вивалювати всю біографію вкупі зі своїми уподобаннями. Треба бути мудрішою. Хитрішою. Та що зроблено... Ми проговорили до кінця уроку не відчуваючи плинності часу. І дзвінок змусив мене нарешті піти.

Софію я найшла на підвіконні, яка беж жодних докорів сумління пропустила урок.

- Ну що? – вона підхопила мене під руку.

- Все добре. Твій тато сказав, якщо це не навмисно, то відшкодовувати не доведеться.

Після уроків до репетитора я не пішла. Натомість, сиділа на трибуні стадіону чекаючи, що Воронівський прийде на тренування. Тільки марно. Його не було. Зате був вітер, який постійно жбурляв мені в обличчя порохами, ніби проганяючи. І Вольська зі своєю сворою черлідерів, які раз ураз поглядали на мене, перешіптуючись. Вони напевне вирішили, що я тут сиджу аби привернути увагу футболістів. Власне, це єдине, що мені вдалося добре. Кілька хлопців справді проявили знали уваги. Тільки це були непристойні вигуки, повітряні поцілунки, підморгування... А один навіть кинув у мене м’ячем з номером телефону. Зрештою, не дочекавшись кінця, я махнула рукою Роману і пішла геть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍