Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 46

 

Еліс відчула, як щось стискає її горло.

Не фізично. Але настільки реалістично, що їй здалося, ніби кисню не вистачає.

Вона стояла перед собою.

Перед своїм власним тілом.

Воно сиділо в кріслі пілота. Нерухоме.

Але… сенсори корабля показували життєві показники в нормі.

Як це можливо?

— Це не може бути реальним… — прошепотіла вона.

Але її голос прозвучав наче з іншого боку скла.

І тоді вона відчула рух за спиною.

Повільний. Обережний.

Вона не була тут одна.

Еліс різко обернулася.

Тінь.

Вона була тут.

Не просто в голосі. Не просто в присутності.

Вона стояла за нею.

Чорний силует.

Без обличчя.

Без рис.

Просто темрява, яка дихала.

— Що ти зробила? — Еліс здавила руки в кулаки.

Тінь нахилила голову.

— Я нічого не робила, — вона говорила її власним голосом. — Це ти вибрала.

— Вибрала що?

— Не вірити у свою реальність.

Серце Еліс забилося швидше.

Її власне тіло.

Її власний голос.

Вона не знала, де вона.

Що якщо Тінь…

Що якщо вона вже всередині неї?

— Це не справжнє, — прошепотіла вона.

— Тоді доведи.

Тінь відступила назад…

І світ почав розпадатися.

Все навколо тріщало.

Скло, метал, стіни — усе ламалося, наче хтось виривав шматки реальності.

Вибір.

Їй треба було зробити вибір.

Але що було справжнім?

Її тіло в кріслі?

Чи те, що відчувала вона сама?

Еліс задихнулася.

Світ продовжував розсипатися на шматки.

Частини корабля, немов скло, розколювалися і розчинялися в темряві.

Але вона не відчувала падіння.

Вона була застрягла між двома світами.

Її власне тіло сиділо в кріслі пілота, ніби нічого не сталося.

Тінь стояла поряд.

— Вибирай, — прошепотів її власний голос.

Еліс стиснула кулаки.

— Вибирай що?!

— Де ти насправді.

Її погляд метнувся між двома реальностями.

Якщо вона тут, поза своїм тілом… значить, це все — пастка.

Але якщо повернеться в крісло… що, якщо вона вже не контролює його?

Що, якщо вона вже втратила себе?

— Я не гратиму в ці ігри.

Тінь нахилила голову.

— Але ти вже граєш.

Тріщини навколо неї ставали ширшими.

Часу було мало.

Вона мала обрати.

Залишитися тут і боротися.

Або повернутися у своє тіло — і ризикнути бути поглинутою.

Вона зробила крок.

І реальність затремтіла.

Вона зробила вибір.

Вона залишилася.

Навколо тріщини продовжували рости, поглинаючи уламки корабля, немов чорні пащі.

Тінь стояла перед нею, безформна, мінлива, проте тепер у її рисах з’являлося щось знайоме.

— Ти обрала неправильний шлях, — промовив голос, що лунав одночасно звідусіль і зсередини неї.

— Я обрала свій шлях.

Вона вдивилася в морок.

Тінь наблизилася.

— Ти не розумієш… Ти вже частина цього світу.

Еліс відчула, як її розум починає розшаровуватися.

Ніби її тягнуло в різні боки, змушуючи забути, ким вона є.

Вона стиснула кулаки.

— Ні.

Її голос звучав впевнено.

— Ти намагаєшся зламати мене. Але це означає тільки одне…

Вона наблизилася до Тіні.

— Ти боїшся.

Темрява здригнулася.

Тінь мовчала.

Еліс відчула, як навколо неї починає згущуватися енергія.

Якщо цей світ не реальний… якщо він лише пастка… то вона може його зламати.

Вона заплющила очі.

І відчула щось інше.

Наче ледь вловимий сигнал, що лунав здалеку.

Її корабель.

Її тіло.

Її справжнє «я».

Еліс стиснула пальці в кулак і прошепотіла:

— Це не моя реальність.

Світ навколо розколовся.

Тінь заверещала…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍