Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 33 «Місце сили»

Наступного дня я збираю речі та їду до Одеси. Квиток замовила ще вчора, коли була в Аріни. Треба повідомити новину майбутній бабусі. До того ж я вже давненько не була в Одесі, а восени вона особливо неймовірна. І хоч я люблю Київ, Одеса – моє місце сили.

Трохи хвилююся, як відреагує мама. І я навіть не про вагітність, а про те, що в дитини не буде батька.

Коли приїжджаю, купую величезний букет улюблених квітів мами та викликаю таксі. Вона не знає про мій приїзд – я вирішила зробити сюрприз. Сьогодні якраз її вихідний, тож має бути вдома.

Поки піднімаюся сходами, в голові спливають спогади дитинства. Як ми гуляли на майданчику, годували кота біля під’їзду, гралися в хованки, лазили по деревах у дворі. Останнім часом я стала надто сентиментальною – мабуть, це все через вагітність.

Зупиняюся перед дверима, роблю глибокий вдих і натискаю на дзвінок. Спеціально закриваю обличчя букетом, щоб мама не одразу мене впізнала.

Двері відчиняються, і на кілька секунд западає тиша. Я різко опускаю букет.

— Добрий ранок, Любов Миколаївна.

— Емі, котенятко моє! — вигукує мама і кидається мені на шию. — Чому не попередила?

— Хотіла зробити сюрприз. Вийшло? — питаю, стримуючи сльози. Чортова сентиментальність.

— Ще й як! Проходь, не будемо стояти в дверях, — мама бере букет, відходить убік, даючи мені пройти.

Я закочую валізу в коридор, а мама йде на кухню.

— Якраз поснідаємо вдвох! — кричить вона звідти.

Залишаю валізу й слідую за нею. Вона ставить каву та дістає з холодильника млинці.

— Ти ж будеш млинці з сиром?

— Звичайно! Я голодна, як дикий звір, — усміхаюся.

Мама розігріває млинці, ставить тарілки на стіл і сідає навпроти мене. Я відразу починаю їсти, бо справді дуже голодна, а вона лише дивиться на мене й усміхається.

— Мамо, ти своїм поглядом в мені дірку пропечеш, — жартую, відкушуючи млинець.

— Я просто скучила. Треба частіше навідуватися до матері, а то скоро забуду, як ти виглядаєш.

Нічого не відповідаю – сперечатися з мамою немає сенсу.

Закінчуємо їсти, і поки вона миє посуд, я намагаюся придумати, як почати розмову. У голові хаос, думки не складаються в нормальні речення. І чим більше думаю, тим більше нервую.

— Пропоную піти прогулятися на набережну, — говорить мама. — Погода така гарна.

— Так, можна… Але спочатку я хотіла поговорити.

— Що таке, Емі? — її очі збільшуються вдвічі. — Ти мене лякаєш.

— Мамусю, все добре. Всі живі й здорові, — кладу свої долоні на її руки.

— Еміліє, говори швидше, не тягни кота за… ну, ти зрозуміла.

— Я вагітна, — випалюю.

Мама завмирає, кліпає очима.

— Ти… ти серйозно?

Я мовчки киваю. За мить мама зіскакує зі стільця й міцно обіймає мене.

— Боже, яка радість! У нас буде дитинка!

Я сміюся крізь сльози, обіймаючи її у відповідь. Ми залишаємося в такій позі ще кілька хвилин. Мама схиляє голову мені на маківку й тихенько зітхає.

Потім вона відхиляється, дивиться мені у вічі й ніжно витирає сльози зі щік.

— Емі, а батько дитини? Це той Артем, з яким ти розійшлася?

— Ні, не він, — відповідаю й опускаю очі. Чомусь стає соромно.

— Тоді хто?

— Його немає… Тобто він є, але… — голос зривається на схлип.

Мама знову обіймає мене й цілує в маківку.

— Нічого, ми й без нього впораємося. Головне, що це не той козел Артем, — мама кривиться, при згадці його імʼя. 

Я сміюся крізь сльози. Я розповідала мамі, про те як ми розійшлися. Ми доволі близькі, тож я ділюся з нею майже всім. 

— Аріна теж так сказала, — хмикаю.

— Ти можеш мені нічого не розповідати про нього. Але дай відповідь на одне запитання.

— Яке?

— Він красивий?

Я здивовано кліпаю.

— Мамооо!

— Ну а що? А раптом наша дитинка піде в нього?

— Ти думаєш, я б звернула увагу на некрасивого чоловіка?

— Ти моя дочка, тому впевнена, що ні. Але все ж – який він?

Я замислююся на кілька секунд, але зрештою дістаю телефон, знаходжу наше єдине спільне фото з відпочинку за містом і показую мамі.

— Ой, — мама закриває рот рукою. — Такий красивий! Наша дитинка точно буде неймовірною! Я вже її дуже люблю. 

У серці стає тепло й спокійно. Я думала, що ця розмова буде важкою, але мама, як завжди, перетворила все на підтримку й любов.

— То що, йдемо на набережну? — питає вона, встаючи.

Я глибоко вдихаю, намагаючись повернути собі спокійний вигляд, і киваю.

— Йдемо.

Ми гуляємо набережною, п’ємо гарячий чай і говоримо про все на світі. Мама розповідає про свою роботу, про нових сусідів, які завели цуценя, і тепер воно наганяє страху на всіх котів у дворі. Я сміюся, слухаючи її розповіді, і вперше за довгий час відчуваю легкість.

— Ти вже була у лікаря? — запитує мама, ледь помітно придивляючись до мене.

— Була, все добре, — відповідаю усміхаючись.

Мама полегшено зітхає й стискає мою руку.

— Чудово.

Ми деякий час ідемо мовчки, насолоджуючись шумом моря. Я вдихаю прохолодне солоне повітря й відчуваю, як напруга поступово розчиняється.

— Ти в неділю поїдеш назад? — порушує тишу мама.

— Так, тільки наступної, — кажу не замислюючись.

Мама зупиняється й дивиться на мене здивовано.

— Наступної? Ти взяла відпустку?

Я опускаю очі на чашку з чаєм.

— Ні, звільнилася.

Мамині брови злітають угору, але вона не поспішає з питаннями.

— Тільки не запитуй нічого, — додаю я швидко. — Не хочу зараз про це говорити.

Вона уважно дивиться на мене, ніби оцінюючи мій стан, а потім киває.

— Як скажеш.

Ми знову йдемо мовчки, але тепер я відчуваю, що мама хвилюється.

— Просто поки що мені треба трохи часу для себе, — додаю після хвилини мовчання.

Мама всміхається й ніжно стискає мою руку.

— Я розумію, котинятко. І ти можеш залишатися тут стільки, скільки захочеш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍