Читати книгу - "Сірі бджоли"

у цій темноті орієнтуватися, але відсутність вогнів додавала до вечірньої тиші тривоги. Надто тихим здавалося тепер селище, ніби ховалося воно від страху, само в собі притишилося. І собаки мовчали, і машини вулицями не їздили!

Ноги самі Сергійовича до мечеті вивели. Там він праворуч повернув. Уже зайшовши у двір до Айсилу, прислухайся ще раз до світу. І зрозумів, що світ довкола подих затамував. Піднявся на поріг, вухо до дверей приклав. У будинку ще не спали. Чи то кроки, чи то рипіння підлоги почув він. Хотів постукати, але раптом передумав: «Ні, ще у гості запросять! Вони ж гостинні...»

Опустив пакет зі свічками під ноги. А потім вдарив три рази у двері кулаком і до хвіртки поспішив.

Вже на вулиці почув Сергійович, як двері у будинку відкрилися, як піднятий з порога пакет зі свічками шелеснув.

Вертався він з полегшенням. І не тому, що руки тепер вільні були. Радість скоєної доброї справи думки його наповнила і ніби сил додала. Тому і підйом до себе на пасіку не втомив ні тіло, ні голову.

52

Уночі затарабанив дощ по брезентовому даху. Сергійович спочатку як сон цей дощ сприйняв. І дихалося йому у сні легко, повітря свіжістю наповнилося. А як очі уранці відкрив, той же дощ почув і ту ж свіжість повітря, просякнутого вологою, вдихнув. Тільки радість, що у сні переживав він, раптом зупинилася. Зрозумів він, вже вкотре, що сон — це тільки кіно, а звук у ньому часто від справжнього життя звучить.

І було вже так не раз від початку війни. Пригадався Сергійовичу далекий сон пізньої весни 2014-го, коли у вікнах Малої Староградівки ще світло горіло, а поряд вже вибухи гриміли. Пригадав, як снилося йому, що він, маленький, босий, полем зораним додому біжить. А вітер з дощем йому у спину, згори над ним хмари важкі, і хтось там угорі їх то громом, то блискавкою підганяє. І ось біжить він по зораній і засіяній землі, ноги в’язнуть, але страх допомагає ступні із землі висмикувати, щоб врятуватися.

Ідучи озирається і бачить, як одночасно і близько, і нібито, далеко, вогняні зигзаги блискавки у землю входять і здається, що земля від кожного удару блискавки здригається і він, біжучи, ці здригання землі відчуває. І ось повертає він погляд вперед, на своє село і бачить, як інші, зовсім не схожі на блискавки, вогняні вибухи перед ним землю у небо підкидають. І тоді зупинився він у сні й озирнувся, думаючи: куди ж тепер бігти? І от саме у той момент прокинувся він весною 2014-го. Сну як не бувало, а вибухи, ті самі, що він уві сні чув, залишилися. І продовжували гриміти аж до світанку.

Потер Сергійович пальцями скроні, коротке сиве волосся, зовсім ніби недавно у райцентрі Веселому підстрижене, пригладив долонею. Виліз із спальника. Заспокоївся. Став босим на траву. Перші краплини дощу обпекли плечі, груди, але обпекли приємно, свіжістю. І зовсім не холодним був дощ. Звідки холодному дощеві у літньому Криму взятися?

Біля кострища мокрого зрозумів пасічник, що з чаєм доведеться зачекати. І раптом голоси почув, і кроки, і тріск гілок під ногами. Озирнувся. Стежкою, що від виноградників повз намет і вулики до джерела пробігала, йшли, накриті прозорими накидками, кілька хлопців і дівчат з наплічниками. Помітивши Сергійовича, вони зупинилися. Дівчина витягла смартфон і сфотографувала пасічника у трусах. Посміхнулася, винувато дивлячись йому в очі.

— Вибачте, ми — туристи, — звернувся до Сергійовича один із хлопців. — Ми так до Баштанівки дійдемо?

— Не знаю, — відповів Сергійович, — я не місцевий.

— А ви звідки?

— З Донбасу.

Хлопець насторожився, кинув напружений погляд на намет, кивнувши чи то Сергійовичу, чи то своїм товаришам, пішов далі.

Прошурхотіли вони накидками повз пасічника, не дивлячись на нього більше. І тут стало йому прохолодно. У грудях щось скрипнуло, вирвалося знайомим вже кашлем. Заліз поспіхом Сергійович до намету. Витерся рушником, вдягнувся. Помітив, що свічка перед картонним Миколаєм догоріла, але нову запалювати не став.

До вечора дощ затих і трава мокра знову висохла. Сонце ще встигло повітря прогріти на ніч перед тим, як за гору закотитися. А коли закотилося, вийшов Сергійович до виноградників, на Албат подивитися вирішив. І знову на місці селища ніяких вогнів.

«Що ж це?» — занепокоївся пасічник і вирушив вниз у селище, не зовсім розуміючи: навіщо, але з твердим бажанням до будинку Айсилу підійти і у вікна до них зазирнути.

Цього вечора, може через дощ, а може тому, що ще не пізно було, але життя у Албаті і чулося, і бачилося. Одразу дві машини трапилися Сергійовичу на вулицях і обидві своїми фарами паркани-будинки освітили. А потім хтось з ліхтариком у руці повз пройшов. І собаки загавкали. І кажан над самою головою пролетів, махаючи крилами не так, як птахи, а жорстко, ніби крила у нього з клейонки зроблені.

Зайшов Сергійович у знайомий двір, зупинився під виноградом у широкому затишному тунелі. Листя виноградні над головою під вітерцем зашелестіли. Він наблизився до найближчого від порога вікна і побачив, що у будинку світло горить. Неяскраве, але достатнє для вечірнього Життя. Пригадав, що на вікнах у будинку тюлеві занавіски висять. Навшпиньки піднявся, всередину зазирнув. Три запалені тонкі церковні свічки на столі побачив. Знову душею тепло благодатне розлилося. Посмішка у Сергійовича на губах з’явилася. Вийшов він тихенько з двору. З вулиці ще разок на будинок Айсилу озирнувся.

«От би де жити! — подумав. — Тепло, тихо, виноград...»

І вирушив назад. Не поспішаючи, зупиняючись і озираючись навсібіч. На обочину сходив, чуючи звук мотора за спиною чи наближення фар, що сліпили.

«Так, якби там продати, а тут купити?» — розмріявся він, вже із; селища виходячи.

І озирнувся знову на затишну, мирну темінь, у яку відсутність електрики Албат занурило.

«Тільки кому ж там продати? — задумався. — Хто туди захоче?» Дивно, але і ця думка, що його раптові бажання перекреслювала, не дуже засмутила.

— Нічого-нічого, — прошепотів він їй у відповідь, вже вздовж виноградників дорогою вгору до пасіки піднімаючись. — На всякий товар є свій покупець. Треба тільки його дочекатися!

53

Коли сонце на гору лягало, вийшов за звичкою Сергійович на пагорб. Останні промені втомлено-жовтого кольору ще падали на Албат. Вони, ніби збільшувальне скло, наближали селище, робили більш видимими його будинки, його сірі шиферні дахи