Читати книгу - "Сірі бджоли"

і дахи кольорові — зелені і червоні, його приземисту мечеть і церкву.

День вимикав світло повільно. Сонце закочувалося і на долину опускалася тінь гори, тінь літнього дня, що відходив. Селище «зникало». А Сергійович стояв на пагорбі над виноградниками і думав про своє. І прокинувся він від дум, коли у нещільній темноті, що долину заповнила, не дружно, по одному запалювалися вуличні ліхтарі. А вслід за ними то тут, то там засвітилися вікна.

— Ну слава богу, — зрадів Сергійович. І виникло відчуття, ніби це він їм електрику дав. Ніби недарма він тут стояв півгодини, а то і більше, доки не зайшло сонце, доки не втратило повітря свою прозорість. Стояв, щоб доставку нічного світла до Албата проконтролювати.

Освітлене вечірніми вогнями селище виглядало більш романтично і привабливо, ніж при сонячному світлі. Вогні ліхтарів підкреслювали лінії вулиць, підкреслювали і немалий розмір Албата, адже вулиць і провулків у ньому не менше двох десятків було! І подумалося Сергійовичу, що саме зараз у світлі вуличних ліхтарів бачить він там внизу селище з незвичайною, казковою назвою Албат, яка на в’їзді-виїзді з нього не вказана. І всередині будинків за освітленими вікнами також зараз Албат живе, дихає, і своєю «албатською» мовою говорить. А от коли вдень чи увечері до настання темноти і запалювання ліхтарів, то перед його очима те саме Куйбишеве, яке російською, тобто «по-куйбишевськи» говорить, яке мало чим від Малої Староградівки відрізняється, якщо, звичайно, на південну рослинність уваги не звертати.

Захопила пасічника ця думка і далі за собою його розум повела. Подумав він про те, якщо не дають у селище електрики, то воно і вночі лишається Куйбишевим. І тоді знайомий йому «незатишок» можна тільки свічками запаленими відігнати!

Думки далі самі по собі на його рідну домівку перескочили. І сум короткочасний виник у очах Сергійовича. Він буржуйку свою, що посеред кімнати стояла, пригадав. Пригадав тепло, яке вона йому всю зиму і частину весни дарувала. Але буржуйка разом з домівкою далеко були і під наглядом Пашкиним, так що все одно вогні Албата сум у його очах висушили і повернули йому той спокійно-радісний настрій, перебування у якому життя врівноважує і ілюзію створює, ніби спокій — то і є щастя!

Намилувавшись освітленим вечірнім Албатом, розвернувся Сергійович, щоб до палатки і пасіки свій спокій і умиротворення понести, але раптом увагу його далека сирена привернула. І навіть не одна сирена, а кілька, якщо це тільки не гірське відлуння гралося. Озирнувся він знову і побачив далеко, за селищем на дорозі, уздовж Бельбека, що до Албата веде, червоні відблиски тривожних маячків. Кілька машин поспіхом до будинків селища наближалися. Сирен тепер точно звучало кілька, і звуки їх, хоча ще і віддалені, ставали все голосніші.

Машини залили яскравим світлом фар дорогу. Звернувши ліворуч, колона проїхала вулицями, і після двох поворотів, зупинилася. Сирени замовкли. Мигалки згасли. Знову в Албаті тихо стало. Тільки тепер тиша ця Сергійовичу тривожною здалася. Придивляючись до машин, які все ще стояли з увімкненими фарами, а тому їх було гарно видно, подумалося пасічнику, що зупинилися вони десь біля будинку Айсилу. Занепокоєння його посилилося. Вторгнення цієї автоколони у мирну тишу Албата стривожило Сергійовича.

Годинник на мобільному показував пів на одинадцяту. Час і не ранній, але і не пізній. Але той самий час, коли всілякі нещастя відбуваються. Відбуваються через незахищеність людини перед світом темноти, світом ночі.

«А що ж їх так багато? — задумався він про машини. — Ну, може, „швидка допомога“? Але чому кілька?»

На язиці від неприємних передчуттів згіркло.

«Піду, подивлюся», — вирішив Сергійович. Вирішив твердо, щоб втома від минулого дня заперечити його рішення не могла.

Тільки спочатку додав він у вогнище гілок. Щоб ясно було, що він десь поруч. Щоб не поліз якийсь турист, що бродить кримськими горами, до його намету, вважаючи його нічиїм і покинутим. А у селищі, коли спустився він уже вниз і першою вулицею ішов, відчув Сергійович дивне відчуття власної чужості. Ніби наїжачився Албат проти нього. І все ніби як зазвичай. Ліхтарі горять, вікна світяться, може навіть більше вікон, ніж завжди у такий час. Але ще щось довкола присутнє, чого раніше не помічав він чи чого просто раніше не було. Надто багато дрібних, але різких шумів. Двері ляскають. Голоси перекрикуються незнайомими йому словами. Мабуть, татарською, але надто голосно для темного часу. І ще поруч з ним раптом троє чоловіків, на ходу голосно і також татарською розмовляючи, опинилися, обігнали його, не звернувши на самотнього подорожнього ніякої уваги, і майже бігом попереду за поворотом вулиці зникли.

А перед тим, як самому туди ж, у бік будинку Айсилу повернути, відчув Сергійович ще більшу свою чужість, бо наздогнала його ще одна група чоловіків, у одного на голові була біла феска! Наздогнала, розмовляючи приглушено, і один із чоловіків легко відштовхнув Сергійовича з дороги в бік. Може і ненавмисно, але через це зупинився пасічник. Зупинився зляканий. Завмер під чиїмось парканом. І побачив ще інших чоловіків, які туди ж, у бік машин, що приїхали, поспішали.

Постояв пару хвилин, але все-таки шлях свій продовжив, тільки повільно й узбіччям, щоб більше ніхто, хто спішив, зіштовхнути його з дороги не міг.

Зупинився біля натовпу чоловік у п’ятдесят, якраз біля будинку Айсилу. І машини тут же стояли, а біля машин — натовп поліцейських, у рябій, незрозумілого кольору формі, поверх якої на всіх чорніли бронежилети.

Тепер уже Сергійович розумів, що сталося щось серйозне, і дуже йому хотілося знати: що? Але у кого спитати? У татар, які жваво про щось своєю мовою розмовляли? Чи у військових, чия мова рідна явно російська була?

Торкнувся Сергійович плеча найближчого татарина. Той озирнувся.

— А що тут? — спитав пасічник.

— А тобі що? — здивувався татарин. — Нашого вбитого привезли.

— Ахтема? — здогадався Сергійович.

— Ти його знав?

Сергійович кивнув.

— Так, його. Ось привезли, десь у лісі знайшли закопаним. Давно вбили, — пояснив татарин.

Сергійович нижню губу прикусив. Подивився на будинок Айсилу, у якому всі вікна світилися.

— А поліція навіщо приїхала? — ніби і не татарина цього, а самого себе спитав пасічник, від вікна вітальні у домі Айсилу погляду не відриваючи.

— Вони тепер тут на кілька днів, — голос татарина зовсім холодним став. — Поки не поховаємо. Бояться!

— А коли похорон?

— Завтра вранці, — відповів татарин і, вочевидь, щоб не продовжувати розмову, відійшов