Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

між крижин і врятував двох чоловіків: італійця та шведа. Мав бути і третій вцілілий полярник — то де ж він? Їхні пояснення були сумнівні, й італійця запідозрили у канібалізмі. Російський лікар на борту «Красіна» промив йому шлунок і під мікроскопом виявив людські тканини. Був страшенний скандал. Банку зі вмістом шлунка того хлопця виставили на огляд на Красній площі під величезним написом: «Ось як фашистські, імперіалістичні й капіталістичні пси пожирають одне одного. Лише пролетаріат знає, що таке моральність, братерство й самопожертва».

— Що за фільм жахів з цього вийде, — мовив Кантабіле. — Поки що це якась маячня.

— Я ж тобі казав.

— Так, але тепер ти злий на мене і дивишся вовком. Думаєш, я недоумок і не розуміюся у твоїй сфері. Що я не митець і не здатен це оцінити.

— Це лише тло, вів далі я. Картина, за нашим із Гумбольдтом сценарієм, починається у сицилійському селищі. Канібал, якого ми з Гумбольдтом назвали синьйор Кальдофреддо, тепер привітний літній добродій. Він продає морозиво, і його обожнюють дітлахи. Має єдину доньку — красуню й пестунку. Тут ніхто не пам’ятає про експедицію Нобіле. Та до селища несподівано приїжджає данський журналіст, щоб узяти в старого інтерв’ю. Він пише книжку про рятувальну експедицію «Красіна». Літній чоловік потайки з ним зустрічається і каже: «Дайте мені спокій. Я вже п’ятдесят років як вегетаріанець. Збиваю морозиво. Я стара людина. Не ганьбіть мене. Знайдіть собі іншу тему. У світі повно жахливих ситуацій. Вам не конче потрібна моя. Господи, дозволь твоєму слузі почити в мирі».

— Отже, історія Амундсена та Нобіле розгортається довкола цього? — запитала Поллі.

— Гумбольдт захоплювався Престоном Стерджесом[167]. Він обожнював «Диво в Морґанс-Крік», а також «Видатний Мак-Ґінті» з Браяном Донлеві та Акімом Таміровим. Гумбольдту спало на думку включити у фільм також Муссоліні, Сталіна, Гітлера і навіть Папу Римського.

— Як Папу? — здивувався Кантабіле.

— Папа дав Нобіле великий хрест, щоб він скинув його на Північний полюс. Ми розглядали цей фільм як водевіль і фарс, але з елементами «Едіпа в Колоні». Запеклі великі грішники на схилі літ здобувають магічні здібності і перед смертю мають владу проклинати й благословляти.

— Якщо це має бути смішно, то викинь звідти Папу, — сказав Кантабіле.

— Загнаний у кут, старий Кальдофреддо скаженіє. І вчиняє замах на журналіста. Він зрушує величезну каменюку на горі, та раптом приходить до тями, кидається на каменюку і стримує її, щоб унизу встигла проїхати машина журналіста. Після цього Кальдофреддо сурмить на сільській площі у ріжок морозивника, і коли всі збираються, визнає свою провину. Плачучи, розповідає односельцям, що він канібал…

— Це, певно, руйнує роман його доньки, — зауважила Поллі.

— Навпаки, — сказав я. — Мешканці села влаштовують громадське слухання. І коханий його доньки каже: «Подумайте про те, чим харчувалися наші предки. Коли були мавпами, нижчими тваринами, рибами. Подумайте про те, чим живилися тварини від початку часів. А ми завдячуємо їм нашим існуванням».

Я сказав, що мені пора голитися, і вони обоє пройшли зі мною до ванної.

— Ні, — сказав Кантабіле, — мені це не здається шедевром. Не думаю, що це чогось варте. Та чи маєш ти копію?

Я ввімкнув електробритву, але Кантабіле відібрав її у мене й сказав до Поллі:

— Не гай часу. Іди і звари Чарлі на ланч яйце. Швидше, іди до кухні, — потім сказав уже мені: — Я поголюся перший. Не люблю користуватися розігрітою машинкою. Мене нервує чужий жар.

Він водив деркотливою лискучою машинкою вгору-вниз, відтягаючи шкіру й викривляючи лице.

— Гарненька, правда ж? Як вона тобі, Чарлі?

— Чудова дівчина. Та й інтелект відчувається. Проте, судячи з обручки на лівій руці, у неї є чоловік.

— Так, якийсь шлапак, що знімає телерекламу. Він трудяга. Його ніколи немає вдома. Я часто зустрічаюся з Поллі. Щоранку, коли Люсі їде на роботу у Манделейн, приходить Поллі й стрибає до мене в люлю. Бачу, ти цього не схвалюєш. Але не вдавай з себе святенника, ти загорівся, коли її побачив. Ти намагаєшся її вразити, красуєшся перед нею. Трохи більше стараєшся. З чоловіками ти інакший.

— Я визнаю, що люблю похизуватися у товаристві жінок.

Він підняв підборіддя, щоб поголити шию. Бульбинка його носа мала темні обриси.

— Ти б хотів переспати з Поллі?

— Я? Це абстрактне запитання?

— Нічого абстрактного. Вчора я розбив твою машину й повозив тебе містом. Тепер ми квити. Знаю, що в тебе начебто є гарненька подружка. Мені по цимбалах, хто вона і що вміє, але супроти Поллі вона — недотепа. Порівняно з Поллі всі дівчата просто миршавки.

— У такому разі я мав би тобі подякувати.

— Це значить, що ти не хочеш. Бери свою бритву, я закінчив, — він із виляском тицьнув маленьку розігріту машинку мені в долоню. Відтак відійшов від раковини й прихилився до стіни, схрестивши руки на грудях й однією ногою ставши на носок.

— Ти б краще мене не відшивав.

— Чому ні?

На його безбарвному обличчі виступив блідий рум’янець. Але він сказав:

— Є дещо, що ми можемо зробити втрьох. Ти лягаєш на спину. Вона залазить на тебе, і водночас хилиться до мене.

— Годі з мене цих непристойностей. Перестань. Я навіть уявити цього не можу.

— Не прикидайся зі мною. Не будь зверхній, — він пояснив знову: — Я стою в узголів’ї ліжка. Ти лежиш. Поллі сідає на тебе верхи і подається вперед, до мене.

— Облиш ці мерзенні пропозиції. Я не братиму участі у вашому розпусному цирку.

Він прошив мене вбивчим поглядом, але мені було начхати. Перед ним вишикувалися ціла черга людей, які жадали моєї крові — Деніз і Пінскер, Томчек і суддя, податкова інспекція.

— Ти ж не пуританин, — відказав Кантабіле зловісно. Проте, відчуваючи мій настрій, таки змінив тему: — Твій друзяка Джордж Свібел щось патякав за грою в покер про берилієве родовище у Східній Африці. Що це ще за берилій?

— Він потрібен для важких сплавів, що їх використовують у космічних кораблях. Джордж каже, що має друзів у Кенії…

— Ох, він налагодив таємний канал із чорнозадими. Б’юсь об заклад, вони всі від нього в захваті. Він такий природний, здоровий і людяний. Та я впевнений, що бізнесмен із нього — ніякий. Ти б краще закрутив дільце зі Стронсоном і товарними ф’ючерсами. Він справді башковитий хлопець. Знаю, ти мені не віриш, але я намагаюся тобі допомогти. Вони тебе обдеруть, як липку, в тому суді. Чи ти щось собі заникав? Ти ж не можеш бути аж такий тупоголовий? Невже не маєш якогось посередника?

— Я ніколи