Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Хіба ми не можемо лишити минуле в спокої? Того вечора в бібліотеці ви обіцяли, що ми так і зробимо.

— А ви обіцяли, що залишитеся, — відповів я їй.

Вибір був за нею — показувати заповіт чи ні. Мені згадався вибір, який я зробив по обіді біля гранітної плити. На щастя чи на лихо, я вирішив прочитати листа. Тепер вирішувати мала вона. Рейчел підійшла до бюро і, взявши маленького ключа, відімкнула шухляду. Дістала аркуш паперу й передала мені.

— Можете прочитати, якщо хочете, — сказала вона.

Я підніс аркуш до свічки. Написано було почерком Емброуза, чітко та рівно, натиск сильніший, ніж у листі, який я читав по обіді. Датою стояв листопад минулого року, коли вони з Рейчел були одружені вже сім місяців. Текст починався із заголовка «Остання воля та заповіт Ембоуза Ешлі». Далі все було написано, як він і казав. Майно мало належати Рейчел пожиттєво, а після її смерті переходило до старшого з дітей, які могли в них народитися, а при відсутності дітей — мені, за умови, що за її життя майном керуватиму я.

— Можна я зроблю копію? — запитав я в неї.

— Робіть, що забажаєте, — сказала Рейчел. Вона стояла бліда та байдужа, ніби їй узагалі не було до цього діла. — Із цим покінчено, Філіпе, більше нема про що говорити.

— Я візьму його на хвилинку і зроблю собі копію, — сказав я і, сівши за бюро, взяв перо, папір і почав писати, а вона лежала в своєму кріслі, підперши щоку рукою.

Я знав, що треба мати підтвердження всього, що Емброуз написав мені у листі, і хоч я ненавидів кожне слово, яке мусив сказати, все ж силував себе і ставив їй запитання. Я скрипів пером — копія заповіту була скоріше приводом, так я міг не дивитися їй у вічі.

— Бачу, Емброуз датував його листопадом, — сказав я. — Ви часом не знаєте, чому він обрав саме цей місяць для нового заповіту? Ви одружилися в квітні того ж року.

Вона довго не відповідала, і я раптом подумав, що так, певно, відчуває себе хірург, коли зондує рубець від рани, яка давно загоїлася.

— Не знаю, чому саме листопад, — сказала вона. — В той час ніхто з нас не думав про смерть. Скоріше навпаки. Це був найщасливіший час за всі вісімнадцять місяців, які ми прожили разом.

— Так, — сказав я, хапаючи новий аркуш паперу, — він писав і розповідав мені про це.

Було чути, як вона заворушилася в кріслі і повернулася, щоб поглянути на мене. Та я знову взявся за письмо.

— Емброуз вам розповідав? — спитала вона. — Але я просила його не робити цього, я боялася і передчувала, що ви не зрозумієте, ба більше, відчуєте себе ображеним. Якби ви образились, я б не здивувалася. Він обіцяв тримати все в таємниці. А потім сталося так, що вже було однаково.

Її голос лунав глухо, невиразно. Мабуть, зрештою, коли хірург зондує рубець, пацієнт монотонним голосом відповідає, що йому не болить. У листі, похованому під гранітом, Емброуз написав: «Але жінкам куди важче». Я видряпував слова на папері і помітив, що написав: «Було вже однаково… було вже однаково». Я розірвав цей листок і почав спочатку.

— Отже, — сказав я, — врешті-решт заповіт так і лишився непідписаним.

— Так, — сказала вона, — Емброуз лишив його таким, яким ви його бачите.

Я закінчив писати. Склав заповіт і зроблену копію та поклав разом до нагрудної кишені, де сьогодні ж по обіді ще носив його листа. Потім підійшов, нахилився біля крісла і, обійнявши, міцно притиснув її до себе, та не як жінку, а як дитину.

— Рейчел, — запитав я, — чому Емброуз не підписав заповіт?

Вона лежала в кріслі непорушно, не відштовхуючи мене. Лише рука на моєму плечі раптом напружилася.

— Скажіть, — продовжив я, — скажіть мені, Рейчел.

Голос, яким вона відповіла, був слабким та віддаленим, не більш ніж шепотом у моєму вусі.

— Я так і не дізналася, — сказала вона, — ми більше про це не говорили. Та, гадаю, коли він довідався, що я більше не зможу мати дітей, то втратив віру в мене. Вже не було колишньої довіри, хоч сам він того так і не зрозумів.

І доки я стояв на колінах, обіймаючи її руками, то подумав про лист у записнику під гранітною плитою, в якому такі ж звинувачення виражені іншими словами, і все гадав, як так сталося, що двоє людей, які так одне одного кохали, могли дійти до такого непорозуміння і, тужачи разом, так віддалитися. Мабуть, у самій природі кохання між чоловіком та жінкою криється щось таке, що призводить до страждань та підозр.

— То ви сумували? — запитав я.

— Сумувала? — вигукнула вона. — Ви жартуєте? Я ледь не збожеволіла.

Я уявляв, як вони сидять на терасі вілли, між ними — дивна тінь, яку відкидають їхні власні сумніви й страхи, і мені здавалося, що та тінь має таке глибоке коріння, що його й не відшукати. Мабуть, не помічаючи власного невдоволення, він плекав думки про її минуле з Санґаллетті і навіть ще давніше, про те, що жила не так, як йому здавалося правильним, а вона, ображена, боялася, що втрата кохання пов’язана із втратою дитини. Як мало, виявляється, вона розуміла Емброуза. І як мало він знав про неї. Я міг би розповісти їй про написане в листі під плитою, та до добра б це не привело. Їхнє непорозуміння зайшло надто далеко.

— Отже, він так і не підписав заповіт лише через прикру помилку? — спитав я в неї.

— Називайте це помилкою чи як вам завгодно, — відповіла вона, — це вже неважливо. Але згодом його ставлення до мене змінилося і він сам змінився. Почалися ті головні болі, від яких він ледь не сліпнув. Кілька разів він майже божеволів від них. Я переймалася, чи є в цьому моя провина, і дуже боялася.

— І у вас не було друзів?

— Тільки Рейнальді. Та він ніколи не знав того, про що я вам щойно розповіла.

Я згадав те незворушне суворе обличчя, ті вузенькі проникливі оченята — важко було винуватити Емброуза в тому, що з такою недовірою ставився до Рейнальді. Та все ж як міг він, її чоловік, бути таким невпевненим? Без сумніву, чоловік має відчувати, кохають його чи ні. Хоч, мабуть, часом це й важко сказати.

— А коли Емброуз захворів, — запитав я, — ви більше не запрошували Рейнальді?

— Не наважувалася, — сказала вона, — ви ніколи не зрозумієте, яким став Емброуз, і я не маю наміру вам розповідати.