Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Прошу, Філіпе, більше мене не запитуйте.

— Емброуз вас підозрював — у чому?

— У всьому. У невірності, та й навіть у гірших речах.

— Що ж може бути гірше за невірність?

Раптом вона відштовхнула мене, скочила з крісла, підійшла до дверей та відчинила їх.

— Нічого, — сказала вона, — нічого на світі. А тепер ідіть і лишіть мене на самоті.

Я повільно підвівся і став поруч із нею, в проході.

— Вибачте, — сказав я, — не хотів вас розгнівати.

— Я не гніваюся, — відказала вона.

— Більше ніколи, — сказав я, — не питатиму вас про таке. Це було востаннє. Даю вам своє чесне слово.

— Дякую, — сказала вона.

Її обличчя було напружене та бліде, а голос — холодний.

— У мене була на це своя причина, — сказав я. — Ви дізнаєтесь її за три тижні.

— Я не питаю у вас про причину, Філіпе, — сказала вона, — все, про що я прошу — йдіть.

Вона не поцілувала мене й не простягнула руки. Я вклонився і вийшов. Ще мить тому вона дозволяла мені стояти навколішки і обіймати її. Чому раптом усе змінилося? Якщо Емброуз ледве розумів жінок, то я не розумів узагалі. Тепло, таке неочікуване, захоплює чоловіка, який геть нічого не підозрює, і підносить до небес, а потім раптом, без причини, настрій змінюється, і він знову гепається на землю. Які думки, бентежні й неясні, плетуться в їхніх головах, формуючи судження? Що за імпульсивні хвилі метушаться в них, гойдаючи від люті й жадібності до раптової великодушності? Ми точно інші, з нашим прямим мисленням, звиклі поволі рухатися за стрілкою компасу, в той час як вони, непередбачувані та нестійкі, пливуть своїм курсом під вітрами власної уяви.

Наступного ранку, спустившись, вона поводилася, як завжди, сердечно та лагідно і не згадувала нашої вчорашньої розмови. Ми поховали нещасного Дона на плантації, виділивши окрему ділянку там, де починається доріжка з камеліями, і я обклав його могилу маленьким колом із камінців. Ми не говорили про той десятий день народження, коли Емброуз мені його подарував, як не згадували і двадцять п’ятий, який був уже не за горами. Та наступного дня я прокинувся рано, наказав сідлати Циганку і поїхав до Бодміна. Там зустрівся з юристом, чоловіком на ймення Вілфред Тьюїн, який займався майже всіма справами у графстві, але до цього не мав зв’язку з Емброузом, оскільки мій хрещений батько працював із власними людьми в Сент-Остеллі. Я пояснив, що приїхав у вкрай терміновій та приватній справі і що хотів би написати документ юридичною мовою, правильно, щоб передати все своє майно кузині, місіс Рейчел Ешлі, першого дня квітня, коли я сам отримаю його за законом.

Я показав йому не підписаний Емброузом заповіт і пояснив, що він не встиг зробити цього лише з причини раптової хвороби та смерті. Я попросив додати в документ більшість із написаного Емброузом у заповіті: що після смерті Рейчел майно повертається у мою власність і що я керуватиму майном протягом усього її життя. У випадку моєї смерті майно, звісно ж, переходить у власність моїх троюрідних братів із Кента, та тільки після смерті Рейчел, не раніше. Тьюїн швидко зрозумів, що мені треба, і, гадаю, перебуваючи не в найкращих стосунках із моїм хрещеним батьком — це, власне, почасти було причиною, чому я звернувся саме до нього, — радів, що йому довірили таку важливу справу.

— Не бажаєте додати клаузулу, яка гарантувала б збереження землі? За нинішнім варіантом місіс Ешлі зможе продати стільки землі, скільки захоче, і мені здається, це нерозумно, якщо ви плануєте передати всю землю у спадок нащадкам.

— Так, — мовив я поволі, — краще нехай ця клаузула на заборону продажу також буде. Звісно ж, це має стосуватися й будинку.

— Ще є сімейні коштовності, правильно? — спитав він. — А також інше особисте майно? Як щодо цього?

— Коштовності, — відповів я, — всі її, нехай робить із ними, що їй заманеться.

Він прочитав мені чернетку, і мені здалося, що краще й бути не могло.

— Ще дещо, — сказав він. — Ми не додали умови на випадок, якщо місіс Ешлі ще раз вийде заміж.

— Це, — сказав я, — малоймовірно.

— Так чи ні, — відказав він, — та все ж треба додати клаузулу й на такий випадок.

Він запитально поглянув на мене, тримаючи руку з пером напоготові.

— Ваша кузина — ще досить молода жінка, чи не так? Це обов’язково слід врахувати.

Раптом, пройнявшись огидою, я подумав про старого Сент-Айвза з віддаленого кінця графства і про коментарі, які жартома робила Рейчел.

— На випадок повторного шлюбу, — мовив я хутко, — майно переходить назад у мою власність. Це цілком зрозуміло.

Він додав до документа кілька слів і зачитав ще раз.

— Містере Ешлі, бажаєте, щоб усе було готове й складене в правовій формі до першого квітня? — запитав він.

— Так, будь ласка. Це мій день народження. Цього дня майно переходить у мою власність повністю. Не має виникнути жодних заперечень у жодної зі сторін.

Він згорнув документ і посміхнувся.

— Ви вчиняєте вкрай великодушно, — сказав він, — віддаючи все в момент, коли воно стає вашим.

— Ну, почнімо з того, що це майно ніколи не було б моїм, — сказав я, — якби мій кузен Емброуз Ешлі встиг поставити підпис на цьому заповіті.

— У будь-якому разі, — сказав він, — я сумніваюся, що хтось чинив так раніше. Принаймні не на моїй пам’яті і не на моєму досвіді. Я так розумію, до останнього про це ніхто не має знати.

— Узагалі ні слова. Це таємниця.

— Дуже добре, містере Ешлі. І дякую, що довірилися мені. Я до ваших послуг у будь-який момент, можете навідуватися, коли забажаєте і в будь-якій справі.

Він провів мене до виходу, пообіцявши, що надішле документ тридцять першого березня.

Я повертався додому з легким серцем, розмірковуючи над тим, чи не вхопить мого хрещеного батька серцевий напад, коли він дізнається новини. Мені було байдуже. Я не бажав йому зла і вже майже спекався його опіки, та все-таки досконало скерував його ж методи на нього самого. Щодо Рейчел, тепер їй не обов’язково їхати до Лондона й покидати своє майно. Її доводи з попередньої ночі тепер не мали ніякого сенсу. Якщо вона заперечуватиме, щоб я жив у будинку — чудово, я переїду до сторожки і щодня навідуватимуся до неї по розпорядження. Стоятиму разом із Веллінґтоном, Темліном і рештою й чекатиму її наказів із капелюхом у руці. Якби я був малим хлоп’ям, то почав би стрибати від радості, настільки я був щасливий. Та я