Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі.

– Щоб він пропав! – пробубонів Монкс. – Якби не це, то він уже давно був би став злодієм.

– Я не міг його ні до чого призвести, нічим спокусити, – провадив Феджін, боязко слідкуючи за виразом обличчя свого гостя. – Як було взятись до справи? Чим я міг його залякати? А ви ж знаєте, що в нашому реместві спочатку без цього нічого не втнеш. Що мені було робити? Послати його ще раз із Чарлі й Пронозою? Ну, знаєте, а мені досить уже й першої спроби, скільки я тоді страху за нас усіх набрався!

– Мене воно в кожному разі не обходило, – зауважив Монкс.

– Ні, ні, соколику, – провадив Феджін, – я про це нічого не кажу; може, якби всього того тоді не сталося, ви були б не звернули уваги на нього й не дізналися, що це саме той хлопець, якого ви шукали. Гаразд! Я повернув його для вас назад через ту дівчину і – диви – вона, мов на глум, стає на його оборону!

– То з дороги її, гадину! – нетерпляче скрикнув Монкс.

– Ще рано, соколику, – всміхнувся Феджін, – а до того ж я цього діла не люблю… інакше з насолодою уже розквитався б з нею. – Ох, Монксе, Монксе, знаю я цих дівчат як облуплених! Хай тільки хлопець пуститься берега, і вона на нього вмить начхає. Ви хочете робити з нього злодія. Коли він ще живий, то тепер я вже його напевно поверну на своє, але якщо… якщо… – прошепотів старий, підсовуючись ближче до свого гостя. – Звичайно, це дурниці, але якщо сталося найгірше і він помер, то…

– То я цьому не винен! – з жахом скрикнув Монкс і схопив Феджіна за лікоть тремтячими руками. – Пам’ятайте, пам’ятайте про це! Я цьому не винен! Все що завгодно, тільки не смерть – я вам це одразу сказав. Я не хочу пролиття крові – кров завжди випливає нагору й переслідує, як привид. Якщо вони його застрелили – не я цьому винен – чуєте? – Щоб ця клята нора завалилась! – Що це? – раптом скрикнув він, пополотнівши, і в нестямі скочив на ноги.

– Що? Де? – ойкнув старий, хапаючи його за руку.

– Там, там… тінь… – прошепотів Монкс, уп’явшись очима в протилежну стіну. – Я бачив там жіночу тінь у пелерині і в капелюшку – вона промайнула як подих.

Старий випустив його, і вони обоє вискочили з кімнати. Розтоплена від протягу свічка стояла непорушно на старому місці й освітила їм сходи і їхні власні бліді обличчя.

Вони нашорошили вуха, але ні, навкруги було тихо: ані звуку, ані шелесту.

– Це вам здалося, – мовив Феджін і присвітив свічкою навколо.

– Присягаю, я бачив її! – скрикнув Монкс, тремтячи з голови до п’ят. – Спочатку вона перехилилася вперед, а коли я скрикнув, вона шарахнулася назад.

Феджін глянув з презирством на бліде обличчя свого гостя і сказав, що коли йому так кортить, вони можуть оглянути ввесь будинок. Вони обійшли всі кімнати, але скрізь було темно, тихо, порожньо; вони пройшли вздовж коридору й зазирнули до підвалу; полум’я свічки освітило низькі стіни, вкриті зеленою цвіллю з слідами слимаків та мокриць, але кругом було тихо, як у могилі.

– Ну, що ви на це скажете? – мовив Феджін, коли вони знову повернулися до коридору. – Окрім нас двох, Тобі і хлопців, у будинку немає нікого, – ну а з ними нам нема чого журитись. Дивіться!

І на доказ своїх слів старий витяг з кишені два ключі й пояснив, що коли він сходив униз уперше, то замкнув обоє дверей, щоб ніхто, бува, їх не потурбував. Цей очевидний доказ начебто трохи переконав містера Монкса: він напосідав на старого вже не з такою силою і потроху заспокоювався. Всі їхні розшуки були марні; кінець кінцем, він гидко засміявся і признався, що, мабуть, йому ця тінь таки дійсно привиділася. Проте йому, очевидячки, не хотілося заходити знов у розмову; він нараз згадав, що вже друга година ночі, і мила пара розійшлася.

Розділ XXVII

Автор залагоджує нечемність одного з попередніх розділів, де він залишив на самоті одну шановну пані

Смиренному письменникові зовсім не личить примушувати таку велебну особу, як парафіяльний сторож, чекати, – спиною до каміна з підібраними під пахви полами сурдута, – поки комусь не заманеться визволити його з цієї пози. Ще не годилося б йому нехтувати і панією, яку сторож вшанував ніжно закоханими поглядами і на вушко якій він шепотів слова любові, що з уст такої особи мусили б пройняти солодким тремтінням груди кожної дівчини й молодиці – хоч якого суспільного стану! Але даруйте, біограф, що його перо накреслює ці рядки, добре знає своє місце й ставиться з належною пошаною до сильних світу цього, і тому він поспішає покірно схилити чоло перед ними і віддати належну ціну їхньому високому громадському становищу і, звичайно, відповідним до нього їхнім високим чеснотам. Він саме збирався висловити тут кілька міркувань щодо божественного походження влади парафіяльних сторожів і щодо їх непогрішності (про що добромисному читачеві було б, звичайно, дуже приємно й корисно послухати), але за браком часу й місця він, на жаль, змушений відкласти цей намір до іншої слушної нагоди; тоді він обіцяє довести читачеві, що парафіяльний сторож на відповідній посаді (тобто сторож, приставлений як офіційна особа до парафіяльної богадільні або до церкви) посідає, у зв’язку зі своїм становищем, усі людські високі прикмети; він доведе також, що ці прикмети властиві лише парафіяльним сторожам і не розповсюджуються ні на сторожів різних товариств і клубів, ні на сторожів громадських, державних і судових установ, ані навіть на сторожів приватних капличок (а втім, останні, хоча тільки до певної міри, можуть почасти претендувати на це).

Містер Бембль перерахував удруге ложечки, зважив ще раз щипці до цукру, ближче придивився до молочника й дуже пильно дослідив меблі аж до самої волосіні; це все він проробив з півдесятка разів од краю до краю і тільки тоді почав міркувати, що місіс Корней пора вже й назад повернутись. Одна думка викликає другу: навкруги було тихо, кроків господині не було чути, отже містер Бембль вирішив тим часом цілком безневинно й доброзвичайно розважитися і прихватцем зазирнути також і до комоди.

Він припав вухом до замкової дірочки, упевнився, що нікого нема, й почав ознайомлюватися з шухлядами комоди, де лежала акуратно складена, переложена папером і пересипана сухою лавандою різна добротна й