Читати книгу - "Колекціонер"

сходити нагору, там щось точно трапиться. У мене було кілька думок.

Я боялася, що в іншому разі потраплю до старої пастки жалощів до нього.

Отже, за вечерею я стала трохи добріша і сказала, що мені треба помитися (і це було правдою). Він пішов, повернувся, і ми піднялися нагору. А там, наче знак спеціально для мене, була маленька сокира. Вона лежала на кухонному підвіконні просто біля дверей. Мабуть, дрова надворі рубав чи що — і забув її тут. Адже я весь час сиділа внизу.

Ми пройшли всередину занадто швидко, щоб будь-що встигнути.

А я лежала у ванні й міркувала. Вирішила, що маю так зробити. Схопити сокиру й обухом його оглушити. Уявлення, в яку частину голови краще вдарити і як сильно, в мене не було.

Після купання я одразу попросилася назад. І ми пішли крізь кухонні двері, і там я впустила тальк і всяку ще всячину і стала з боку того вікна, наче дивилася, куди вони покотилися. Він зробив якраз те, що я й хотіла: нахилився і почав їх збирати. Я не нервувала, взяла сокиру дуже акуратно, не шкребла лезо, розвернула її обухом… А тоді — наче вночі прокинулася від жахіття. Я мала його вдарити і не могла, але було треба.

Тоді він почав підводитися (це все тривало лічені секунди), — і я таки вдарила його. Але він розвертався, і вийшло невлучно. Чи недостатньо сильно. Тобто я промахнулася в паніці останнього моменту. Він упав набік, але я знала, що він іще притомний, він і далі за мене тримався, я раптом відчула, що або я його вб’ю, або він мене. Ударила знову, але він затулився рукою, водночас відбився ногами і збив мене.

Це був якийсь жах. Ми із сопінням боролися, як звірі. І тут я раптом відчула, що це — ну не знаю, безглуздо, негарно. Звучить абсурдно, але так воно й було. Як коли статуя впала на бік. Як коли товста жінка, впавши на траву, безуспішно намагається встати.

Ми підвелися, він грубо штовхав мене до дверей, міцно тримаючи. Але це і все. У мене було чудне відчуття, що для нього це так само огидно, як і для мене.

Я подумала, що, може, хтось це почув, хоч я й не могла кричати. Але був вітер. І холодно. Напевно, всі сиділи по домівках.

Я довго лежала на ліжку. Невдовзі припинила плакати. Довгі години лежала в темряві й думала.

22 листопада

Мені соромно. Я жорстоко себе зрадила.

У мене сформувалося кілька рішень. Думок.

Насильство, силові дії — це неправильно. Вдавшись до насильства, я спускаюся на його рівень. Це означає, що я вже не вірю в силу розуму, у співчуття, людяність. Що я опікаю людей тільки тому, що вважаю: їм потрібне моє співчуття. Згадувала «Ледімонт», людей, яких я опікала там. Саллі Марджинсон. Я опікала її, просто щоб показати сестрам-весталкам, що розумніша за них. Що для мене вона робитиме те, чого б не стала робити для них. Дональда й Пірса (його я в певному розумінні теж опікала) — але ж вони обидва гарні молоді люди. Напевне, є ще тисячі людей, яким потрібні опіка, моє співчуття значно більше, ніж оцим обом. Та й узагалі більшість дівчат були б страх як раді можливості опікати їх.

Я занадто швидко здалася з Калібаном. Мені треба ставитися до нього по-новому. Ідея щодо в’язня і сторожа — дурна. Я більше на нього не плюватиму. Мовчатиму, коли він буде мене дратувати. Буду ставитися до нього як до людини, якій потрібне моє розуміння і співчуття. Продовжу йому пояснювати всяке про мистецтво. Інші речі.

Усе можна зробити лише в один спосіб. Правильний. Не такий, який вважався правильним у «Ледімонті». А такий, правильність якого особисто відчуваєш. Мій власний правильний спосіб.

Я — моральна людина. Мені не соромно бути моральною. Я не дозволю Калібанові зробити мене аморальною; хоч він і заслужив на мою ненависть, злість і навіть на сокиру в моїх руках.

(Пізніше.) Я поводилася з ним по-доброму. Тобто не так люто, як раніше. Щойно він увійшов, я попросила подивитися на його голову, продезінфікувала рану детолом. Він нервувався. Я змусила його смикатися. Він мені не довіряє. Саме в цей стан я й не мала його заганяти.

Але ж важко. Коли я з ним поводжуся жахливо, він робить такий вигляд, йому так себе шкода, що я сама собі стаю огидна. Але щойно я поводжуся з ним добре, у його голосі з’являється якась така самовдоволеність, у всіх його манерах (дуже обережно, він увесь день був втіленням скромності, звичайно ж, не дорікаючи вчорашніми подіями), і мені хочеться крикнути на нього чи дати йому ляпаса.

Натягнутий канат.

Але стало легше дихати.

(Уночі.) Намагалася після вечері навчити його дивитися на абстрактні полотна. Безнадійна справа. От йому, темному, втовкмачили, що мистецтво — це возитися й возитися (він не розуміє, чому я не «витираю»), доки досягнеться фотографічна подібність, а от творити гарні, класні образи (як Бен Ніколсон) — у цьому для нього наче є щось аморальне. «Так, бачу, він може зробити гарний візерунок», — каже він. Але ж не визнає, що «зробити гарний візерунок» — це теж мистецтво. У нього певні слова мають страшенно сильний підтекст. Усе, що пов’язане з мистецтвом, викликає в нього замішання (і, мабуть, вражає). І все йому якесь аморальне. Він знає, що велике мистецтво — велике, але «велике» означає замкнене в музеях і таке, про яке говориш, коли вихваляєшся своїми знаннями. Живе, сучасне, мистецтво його шокує. Про це з ним розмовляти не можна, бо слово «мистецтво» викликає в нього цілу купу переляканих і винуватих думок.

Знати б мені, чи багато таких людей. Звичайно, я розумію, що переважна більшість — особливо «нові люди» — на мистецтво не зважають. Але чи тому це, що вони такі самі, як він? Чи просто їм байдуже? Тобто чи воно їм справді нудне (тож і не потрібне в житті), чи в глибині душі воно їх шокує і викликає замішання, так що вони змушені вдавати, ніби їм нудно?

23 листопада

Щойно дочитала «Вечір суботи і ранок неділі». Була шокована. І самим текстом, і тим, як це все співвідноситься з тим, де я.

Мене ця книжка вразила так само, як минулого року — «Кімната нагорі».[34] Розумію, що автор дуже розумний, певне, гарно вміти писати