Читати книгу - "Колекціонер"

так, як Алан Силлітоу. По-справжньому, без фальшу. Називати речі своїми іменами. Коли б він був художником, то це був би чудовий художник (як Джон Бретбі, навіть значно кращий), зміг би зобразити свій Ноттингем, і намальованим це виглядало б чудово. Бо вправна рука, намальовано, як бачив митець, люди були б у захваті. Але для того, щоб бути гарним письменником, замало гарно писати (тобто добирати доречні слова і таке інше). Бо, на мою думку, «Вечір суботи і ранок неділі» — річ огидна. І Артур Ситон огидний. І найбільш неприємне: Алан Силлітоу не показує, що цей молодий чоловік огидний і йому. Мабуть, можна подумати, що отакі молоді люди — насправді досить добрі.

Мені дуже не сподобалося те, що Артурові Ситону байдуже все, що лежить за межами його власного дрібного життя. Він недобрий, обмежений, егоїстичний, брутальний. З огляду на його нахабство і успіх у жінок, він, напевно, вважається дуже живим.

Єдине, що мені в ньому подобається, це відчуття: у ньому є щось, і коли до цього «щось» докопатися, його можна було б спрямувати на добро.

Замкненість таких людей. Їхня байдужість до всього, що відбувається в решті світу. В житті.

Живуть, як у коробці.

Можливо, Алан Силлітоу хотів викрити суспільство, яке породжує таких людей. Але з книжки цього не помітно. Я розумію, що з ним сталося: він закохався в те, що зображував. Почав малювати так потворно, як воно є, а потім ця потворність перемогла його, і він почав хитрувати. Прикрашати.

Також мене книжка шокувала з огляду на Калібана. Я бачу, що в ньому є щось від Артура Ситона, тільки поставлене з ніг на голову. Тобто в нього є оця ненависть до людей і речей не його типу. Є оцей егоїзм — і це навіть не чесний егоїзм, бо він скидає всю провину на життя і з чистою совістю тішиться своїм егоїзмом. І впертий теж.

Це так шокувало мене і тому, що тепер я вважаю: усі, крім нас (але й ми цим заражені), носять у собі цей егоїзм і брутальність: вони чи то збочені, причаєні, тихо, по-мишачому, чи неприкриті й примітивні. Релігія фактично померла, ніщо не може стримати «нових людей», вони набираються сил і скоро затягнуть нас у своє болото.

Ні, не затягнуть. Бо в книжці є і Девід. Бо є такі люди, як Алан Силлітоу (на обкладинці написано, що він син робітника). Тобто розумні «нові люди» завжди будуть опиратись і переходити на наш бік. «Нові люди» самознищаться через те, що дурні. Їм ніколи не втримати між себе розумних. Особливо молодь. Нам потрібно щось більше, ніж гроші й підтримування стосунків із Джонсами.

Але це битва. Це як перебувати в обложеному місті. Ми в оточенні. І мусимо триматися.

Битва між Калібаном і мною. Між «новими людьми» і Меншістю.

Маю битися своєю зброєю. Не його. Не егоїзмом і грубістю, соромом і несприйняттям.

Він гірший за Артурів Ситонів.

Коли б Артур Ситон побачив сучасну статую і вона йому не сподобалася, він би її розбив. А Калібан загорнув би її в брезент. Не знаю, що гірше. Але мені здається, що ставлення Калібана.

24 листопада

Я відчайдушно хочу втекти. Жодного полегшення немає ні від малювання, ні від музики, ні від читання. Пекуче, пекуче бажання (певне, в усіх в’язнів так) бачити людей. Калібан у найкращий час — лише півлюдини. А я хочу бачити десятки й десятки інших облич. Як від великої спраги людина п’є воду склянку за склянкою. Точно так само. Колись я читала, що ніхто не може витримати понад десять років в’язниці і понад рік одиночного ув’язнення.

Іззовні просто неможливо уявити, що таке в’язниця. Можна подумати, що от, є багато часу почитати, подумати, це не так уже й тяжко. Але це дуже тяжко. Те, як повільно тягнеться час. Клянуся, всі годинники на світі сповільнились у сто разів, відколи я тут.

Мені гріх скаржитися. Це розкішна тюрма.

І оця його диявольська проникливість: він не дає мені ні газет, ні радіо, нічого подібного. Я ніколи не читала багато газет, не дуже слухала й новини. Але — бути повністю відрізаною від світу! Так дивно. Почуваюся геть дезорієнтованою.

Годинами лежу в ліжку, думаю, як утекти.

Без кінця.

25 листопада

(По обіді.) Сьогодні вранці говорила з ним. Умовила його попозувати. Тоді спитала, чого він насправді хоче. Чи маю я стати його коханкою? Але це його шокувало. Він почервонів і сказав, що таке може купити в Лондоні.

Я сказала йому, що він — як китайська коробочка. Такий він і є.

У найглибшій його коробочці — те, що я маю полюбити його, в усіх розуміннях. Тілом і душею. Поважати його, дбати про нього. Але ж це абсолютно неможливо — навіть коли б я змогла подолати фізичний бар’єр, як я зможу дивитися на нього інакше, крім як зверхньо?

Б’ється головою в кам’яну стіну.

Я не хочу померти. У мене багато витривалості. Я завжди бажатиму жити. Я виживу.

26 листопада

Єдине, що в ньому є незвичайного, — це його любов до мене. Звичайна «нова людина» не може нічого любити так, як він мене кохає. Тобто — сліпо. Абсолютно. Як Данте кохав Беатриче.

Йому подобається бути безнадійно в мене закоханим. Не здивуюся, коли в Данте було так само. Бродив, ходив, міркував над цією безнадією і черпав багато матеріалу для творчості з тих переживань.

Тільки от Калібан, звичайно, не може взяти з цього нічого, крім власного жалюгідного задоволення.

Люди, які нічого не створюють. Терпіти їх не можу.

Як я боялася померти в ті перші дні. Не хочу помирати, бо весь час думаю про майбутнє. Неймовірно цікаво, що мені принесе життя. Що буде зі мною, як я розвиватимусь, якою буду через п’ять років, через десять, тридцять. За якого чоловіка вийду заміж, де житиму, де мандруватиму. Діти. Це не просто егоїстична допитливість. Зараз такий час — за всю історію найприкріше помирати саме тепер. Польоти в космос, наука, цілий світ прокидається, розпрямляє плечі. Початок нової доби. Я знаю, вона буде небезпечна. Але так гарно бути в ній живою.

Я люблю, обожнюю цей час.

Мене й сьогодні переповнювали всілякі думки. Одна була така: нетворчі люди плюс можливість творити дорівнює недобрі люди.

Інша така: коли б я його вбила, то пішла б проти власного принципу. Хтось би сказав: ти —