Читати книгу - "Бурелов"

зупинятися на місці кожного пішохода. Розпачливий, скажений крик, від якого кров холола в жилах, дедалі завмирав, а тоді раптово урвався.

Ген-ген унизу, на землі, лежало, звисаючи з колісного верстата гостривника ножів, тіло Вілнікса Помполніуса. Його руки були розкинуті, ноги підібгані, ярмулка так цупко вп’ялася у потрощений на гамуз череп, що зняти її було абсолютно ніяк. Дерикруп, гостривник ножів, кинув оком на безживну твар колишнього Найвищого Академіка.

— Так-так, — муркнув він. — Коли б це не соколик Віллі! Гострив би ножі, як я, і горя б не знав!

Перш ніж вернутися назад до міста, Живчик оглянув висячий обривок линви. Хоч кілька пасом і перетерлося, решту, поза всяким сумнівом, було перетято ножем. Хлопець обернувся, і його погляд упав на кинджал за поясом у дрібногобліна.

— Ти?! — вигукнув він.

Дрібногоблін стенув плечима.

— Я вам уже казав, що спілчани подбають про нього. — Він побряжчав капшуком із монетами, виважуючи його на долоні, і відразу ж запхав його назад у внутрішню кишеню своєї куцої шкуратянки. — Що й казати, на грошву вони не скупляться, — потішено вишкірився він.

Живчик — він сидів навпочіпки біля линви — підвівся і покинув дрібногобліна.

— Вілнікс Помполніус мертвий, — оголосив він юрмі.

Радісний лемент і глумливі вигуки виповнили повітря.

— Ґиґнув! Дав дуба! — кричали всі в один голос. — З богом, Парасю!

Живчик знічено відвернув очі. Він, як і всі, відчував полегкість, що Вілнікс Помполніус, вирядився на той світ, але те, як він загинув, ятрило йому душу. То була таємна страта, а що може бути ганебнішого за неї!

— А, ось ви де, капітане, — почувся чийсь голос. То був Смілоголов. Поруч нього стояв Камінний Штурман. Живчик кивнув їм головою.

— Гайда! — сказав він. — Забираймося звідси.

Розділ двадцять четвертий

«Позасвітній гарцівник»

Перед самим відбуттям їх затримав Професор Темрявознавства. Заставши їх біля одного з запасних кошиків, він палко переконував Живчика залишитись.

— Куди ви подастеся? — запитав він. — Що ви робитимете? А тут перед тобою, хлопче мій, простелеться таке блискуче, таке славне майбутнє — досить тобі кивнути пальцем.

Але Живчик похитав головою.

— Я не можу, — сказав він. — Я… я капітан небесних піратів. Як мій батько, як мій дід. У нас це в крові.

Професор скрушно кивнув головою.

— Але якщо коли-небудь передумаєш, — зауважив він, — звання Професора Світлознавства відразу матиме честь прикрасити твої геройські плечі.

Живчик усміхнувся.

— Що ж, — зітхнув Професор. — Хтось же та мусив тобі це сказати. А тепер про те, що ми обговорювали у мене в кабінеті. — Він відступив, щоб не затуляти двох напхом напханих мішків, що лежали долі позад нього. — Гадаю, ви знайдете тут усе потрібне: конверти, інструкції, кристали. Достоту, як ми домовлялися. А я подбаю, аби щовечора грали у дзвони. Започаткувати новий звичай ніколи не гріх, — він усміхнувся. — Офіційне пояснення? На честь твого повернення із Присмеркового лісу.

Живчик щиро потис Професорові руку.

— До нової зустрічі, Професоре! — попрощався він.

Заледве торкнувшись бруківки Нижнього міста, Живчик виявив, що вони ледь не спустилися на таверну «Дуб-кривавник». Та поріг закладу Матінки Товстобрюхперо вони переступили тільки за два дні. Цей весь час пішов на те, щоб набрати команду.

Уранці першого дня вони склали візиту М’ялу-Ряснопотові. На лихо для гладкого лиснючого господаря, нова партія живого товару щойно прибула із Темнолісу. Якби Живчик був сам, цей салогуб, може, зрікся б своєї обіцянки, але присутність лютого плескатоголовця та зловісної личини в каптурі переконала його шануватися і дотримати свого слова.

Достоту як Захмарний Вовк скількись там років тому взяв на борт свого корабля Камінного Штурмана, аби повернути їй волю, так само Живчик відійшов із трьома істотами, яким найменше підходила роль товару зоокрамниці.

Перший, хто потрапив до команди, був Шпуляр, ельф-дубовик із широко розплющеними очима, та мишкою на повіках. Миршавий на вигляд, цей тип мав за плечима цінний досвід повітроплавця. Другий був Гук, юний блукай-бурмило з досі не загоєними ранами від гострих сторчаків на дні вовківні, куди його були заманили. Поки Живчик розглядав його, полоненець нагнувся до хлопця і торкнув зуба у того на шиї.

— Ве? — запитав Гук.

— Ве-ве, — пояснив Живчик.

— Жи-ве-чик? — знову запитав звір.

Живчик кивнув головою. Дарма що Гук був ще зелений, він знав усе про хлопця з Темнолісу, який одного разу врятував блукай-бурмила від зубного болю.

А третій член залоги… Живчик був би й не примітив лускатої тварі з язиком плазуна та лапатими вухами, якби та не озвалася сама.

— Ви шукаєте нових членів екіпажу, — просичала вона. — Далебі, капітане Живчику, не завадило б мати на борту когось такого, хто чув би думки незгірше за слова. — Вона всміхнулася і хляпнула вухами. — Я Гайориб.

Живчик кивнув головою.

— Ласкаво просимо на борт, Гайорибе, — сказав він, вручаючи йому десять золотих дукачів.

Тепер їх шестеро, а це вже сила. Ще кілька козарлюг — і екіпаж буде укомплектовано.

Проте в товаристві свіжозавербованого Гайориба дібрати двох членів команди виявилося нелегко.

Щоразу, як десь у заїзді чи на торговиці Живчик наближався до когось підхожого на вигляд і заводив з ним балачку, Гайориб дослухався до найпотаємніших думок тамтого, після чого відразу ж пхекав і тріпав головою. Один був страхопуд. Другий — гонивітер. Третій — природжений бунтівник.

Тільки аж надвечір другого дня в одному задрипаному заїзді вони випадково натрапили на нового члена команди. На перший погляд він нічим не нагадував їх самих — кремезний червонолиций живолуп, що пиячив у барі, ронячи сльози в кухоль із деревним пивом. Але Гайориб був непохитний:

— Голову його обсіли сумні гадки, проте серце у нього добре. Що більшого, він знайомий із початками повітроплавства. Ідіть і побалакайте з ним, капітане.

У подальшій розмові Живчик з’ясував, що Живолупа звуть Тарп Волопас — і що він прибився до Нижнього міста у пошуках свого брата Тужня, дрібного крамаря амулетами. Цього вечора, яких дві години тому, він довідався про смерть Тужня, жертви безглуздого нещасливого випадку внаслідок вибуху бурефраксу, експериментувати з яким його змусила нестерпна спрага.

— За що, за що йому така