Читати книгу - "Тема для медитації"

спідниці і брудній свиті, що світилася дірами.

— Авжеж! — обізвався він. — А що?

— Даремнісінько й трудився... осьо вона знов прилетить по мою душу!

Її голос був такий, наче ламається стара проржавіла бляха — він харчав, скреготів і часом зривався на клекіт, який нагадував звіряче гарчання.

— Хто?

— Смерть моя... Вже третю ніч сідає на бовдурі та гукає у той світ! Ти наженеш її, як ще прилетить?

— А певно!

Це була Вовчиця. Височенна, худа мов скіпка, з довгим кощавим лицем, вона скидалася на звірюку, яка щойно вилізла із барлогу. Це враження посилювала й нижня щелепа, яка випиналася вперед, од чого її вид разюче був подібний до вовчого писка.

— А що ж ти тут отеє шукаєш, чоловіче?

— А ти не впізнаєш мене... еге, бабо? — поспитався Юр, не рухаючись із місця.

— Ні.

— Юром зовуть мене! Забулася?

Вона зціпила щелепи.

— Брешеш, псяюхо! — її голос так загарчав од люті, що в ньому насилу стали розріжнятися слова. — Юра немає на світі... вбили його, давно вже!

— Та нехай вас чорти ухоплять усіх до одного! — вигукнув Юр, почуваючи, як йому вривається терпець. — Не дуже радійте... живий ще я! Ану ж глянь, бабо, хто це перед тобою... га?

Вона витягла шию. Затим зненацька хрипко зойкнула і кинулася до нього, плутаючись у височезному рудому хабуззі.

— Ти ж мене ще маленьким знала! То що... впізнаєш?

Її жахливе лице з темними ямами щік було жовте, неначе віск.

— Юру... — пролебеділа вона і вхопила його за плечі. — Так ти... живий? Ти не вмер?!

Вона трясла його, і він бачив, як по щоках у неї течуть сльози. Зблизька од неї тхнуло їдким, справді звірячим духом.

— Юру... — белькотіла вона, — Юру!.. Живий, живий... Стільки год минуло, стільки води втекло у Тікичі... а ти прийшов! Так ти не погиб, еге?

— Та начебто...

— Так то, значить, неправда була... вони не забили тебе отойді?

— Та ні... — нерішуче буркнув Юр.

— А де ж ти був отеє так довго?

— Ну, як сказати... — він затнувся. — Далеко-далеко!

З її очей текли і текли сльози. Віддалі їхні постаті видавалися до абсурду комічними: здоровецький чолов’яга у бляклому армійському комбінезоні — й старезна баба у старосвітському одязі, яка неначе вилізла з пекла.

— Молодий, молодий... — гарячково шепотіла вона, розглядаючи його з усіх боків. — А хоч би трохи змінився... кожнісінька риска така ж! А я бач, стара вже стала... мов звірюка зробилася... бач, на що я звелася, бач?!

— Угу... — пробурмотів Юр.

Її руки були тверді й чіпкі, немов граблі.

— Казала ж я тобі... казала! Не вір, казала, тому обіяснику, урвителю отому, бо продасть він тебе! Що, неправда хіба?

— Правда!.. — нерішуче озвався він. — А я що казав?

— А ти сміявся, говорив: що ти, Франусю, таке балакаєш — се ж побратим найвірніший мій... він душу за мене оддасть! Було так, скажи?

Юр відчув, як усередині аж похололо від страшного здогаду.

— А було! Та й що?

— А він прийшов, прийшов... другого дня до мене прийшов, — да реготів, хваливсь, як тебе вбивали... Тверда, каже, штучка була, цей мій друзяка! Ніяк не могли укоськати його, пса... цілісіньку ніч одстрелювався, що не підступиш! Чотири душі забив, і всіх прямісінько в голову... Та певно, каже, він у Петлюри первий стрілець був... у чорних шликах служив! Реготів усе, реготів... Ну, що Франусю, питає, як я спровадив на той світ твою любов?

— Хто? — закричав Юр, хапаючи її за руку. — Хто?!

— Стоян, хто ж іше! — вигукнула Вовчиця. — А ти забувся, еге?

Він провів долонею по чолу й тільки тепер відчув, як скажено гамселить його серце.

— Забув...

— А я так плакала, так плакала! Я ж тебе всенький вік любила... хоч ти й дивитися не хтів на мене, бо вона тобі всенький світ заступила... вона!

— Чакунка?

— А яка ж іще проява! — Її очі раптом загорілися недобрим жовтим огнем. — Се правда, що вона вмерла?

— Правда...

— Я теж скоро умру... Пізно ти прийшов, мій милий! Бач, на що твоя Франуся перейшла? Бач, що з мене зробилося? Вовчицею мене прозивають... десятою дорогою обходять, плюють на мене!

— Чого б се?

Вона приклала пальця до вуст.

— Я тобі скажу... але ти нікому не говори! — зашепотіла вона. — Люде про се вже забулися... старі повмирали, а молодим воно байдуже! Ти ж пам’ятаєш, який отої весни голод був на селі?

— У тридцять третім?

— А коли ж іще! — Її очі здивовано розширилися. — Як же ти міг про сеє забутися, Юру?! Ти ж хліб мені приносив!

— Коли?

— А вночі, як приходив у село! Ти що, й сього не пам’ятаєш?

— Та... багацько літ пройшло!

— А Боже ж ти мій милий! Та як же ж за таке можна забутися! Тобі ж до Чакунки йти не можна було, — то ти через мене і того урвителя Стояна їй збіжжя передавав! А як мене з дітлахами голод притис, то ти й нас рятував од смерти... згадав?

— Угу... — понуро сказав Юр.

По її лицю знову потекли сльози.

— Як тебе не стало, то я наче ума рішилася... Я ж тебе завжди любила — і дівкою, і як замуж вийшла, і як сем’я вже була велика... все не могла тебе з серця викинути! А як ти пропав... — її голос почав сідати, переростаючи в хрипке гарчання, — ... то зробилось, хоч погибай! Голод був, голод...

— Знаю я... — понуривши голову, сказав він.

— Але не кажи нікому, чуєш? — Вовчиця сторожко озирнулася, а тоді нахилилась і заговорила хрипким, насилу чутним шепотом. — Нічого, нічого їм не кажи, мій соколе!

— Кому?

— Отсьому... теперішньому людові! їм байдуже до нашої кривди... вони і віри не ймуть, що ми так гірко та страшно вмирали тією весною!..

Він мовчав, і тільки обличчя його сіпалося.

— Після Великодня таке настало... В хаті хоч запали... — Вона шепотіла йому в обличчя, й він чув, як хрипить і грає їй у грудях. — Чорне, чорне село було... Пустка кругом і