Читати книгу - "Тема для медитації"

смерть... Ой, Юру, Юру! Зайшла я до Бондарів — покотом усі. До Іщуків заглядаю — теж одні небіжчики. До Плахотнюків... а там сем’я із тринадцяти душ, і всі немов поснули: те на припічку заклякло, те на лаві, а теє за столом голову схилило...

— А ти ж?.. — пошепки поспитався він.

— Не суди мене, мій соколе... Нічого й зараз добре не тямлю! — її зіниці звузилися і стали неначе макові зернята. — Одне тілько у пам’ятку: сиджу на долівці, чамренна з голоду, — і...

— Не треба! — прошепотів Юр. — Я... я знаю!

— Звідкіля?!

— Казали... люде! Нащо ж ти отеє таке вчинила?

— Їсти хтілося! — прохарчала Вовчиця, аж у грудях їй заспівало. — Так уже хтілося, що й шкура на мені боліла!..

В розваленій хаті застугонів і заквилив холодний вітер.

— Ти приніс мені хліба? — раптом поспитала вона.

— На! — Юр дістав з-під пахви паляницю, замотану в газету. — Їж...

Вона взяла хлібину і, перехопивши її обіруч, почала одривати кавалки і запихати до рота.

— Я шість год хліба святого не куштувала... — озвалася вона перегодя. — Приходили до мене, приходили... Візьми, Франю, — ми тобі й того, й сього принесли! Та я не дурна, знаю, чого їм треба було...

— А чого ж?

Вона так напхала рота, що мусила жвакувати хвилини зо дві, поки знову змогла заговорити.

— А струїти мене хтіли! У голодовку... — її голос заклекотів, переходячи в гарчання, — ...комуняки посилали своїх прихвоснів, щоб затроєне їдло розносили! Не чув за таке?

— Кого ж вони труїли?

— Нас, Юру... — Вона затнулася, а тоді ледве чутно прохрипіла: — Тих, котрі ото... з’їли!..

Він мовчав, понуро дивлячись у її лице.

— А тепер уже ніхто не приходить! — озвалася вона, заглитнувши здоровий шмат хліба. — Немає вже тих людей на світі... а я одна зосталася! Піду ото до річки води напиться, гляну... звіряка звірякою!.. Та ти ж і сам бачиш, еге?

— Ну!.. — пробурмотів Юр.

— А хіба ж я такою вродилася, Юру? Ти ж пам’ятаєш, яка я дівчиною була! Очі як зорі, личко мов калина, сама неначе тая лебідка походжала... Пам’ятаєш, як ти до мене парубком учащав?

— Я?

— Тра вбицця! Та ти й за се забувсь, як заорав... еге?! А як під вербами стояли ми... теж забувся?

— Коли ж се було?

— А ще ж тойді, як за більшовиків і слихом не слихав ніхто! Як село наше велике да красне було. Як ми з тобою молоді були да щасливі... А тепер бач... — вона замовкла — і раптом прошепотіла, криво посміхаючись йому в обличчя, — ... пропав вік, як маків цвіт!

Юр опустив очі.

— Так ти кажеш, — озвався він по хвилі, — це Стоян видав мене на смерть і розправу?

— Він, він!.. — закивала Вовчиця, знову наминаючи хліб. — Сам хвалився мені... реготів, собака більшовицький, тішився, що зо світа звів тебе! Не буде тепер, каже, люд колотити, носа свого пхати в усі діри... ми, каже, тепер таку Совдепію збудуємо, що по всенькій землі цвістиме! Ну, та недовго він, драб, у тій своїй Совдепії й прожив...

— Од горілки умер, чи що?

Вовчиця підвела своє жахливе лице і глянула йому у вічі.

— Чакунка йому віка збавила! — хрипко видихнула вона.

— Що?! — не повірив Юр.

— Чари на нього навела, кажу тобі! Снилося мені, як його поховали... — Вона стишила голос до шепоту. — Наче йду я полем — та таким уже безмірним да безкраїм, аж туга бере за серце! Аж глядь — він мені наперестріч. Да вже до того нужденний та обдертий... ну, лата на латі! Ой, Стояне, кажу, чого ж ти отеє перевівся на ніщо? А він мені й каже: Франю, Франю... загнала мене на той світ сяя відьма — та ще й у ньому спокою не дає! Намовила нечисту силу, а та як вискочить мені на карк, то їздить уже верхи, їздить... аж сорочка на мені мокра!

Запала тиша, й тільки вітер стогнав і ревів у проваллях.

— Так йому й треба!.. — прошепотів Юр.

Вовчиця журливо махнула рукою.

— Що вже тепер за се балакати... всі там будемо — хоч добрі, хоч злі! Ти ж бачив, смерть уже до мене прилітає — та як сяде на бовдура, та так гукає... аж мороз по шкурі дере!

Юр переступив з ноги на ногу.

— Я ще вертатимуся увечері, — пообіцяв він, — і прожену твою смерть, бабо!..

— Вертайся... вертайся, мій соколе! — Вовчиця благально притисла до грудей хлібину. — Тілько ж тебе вона й послухається... бо ти із того світа живий вернувся!..

До містечка він прийшов аж пополудні. Була неділя, й середмістя неначе вимерло. Підкидаючи носаками жовте осіннє листя, він поволі брів через парк; обличчя горіло від стрімкого холодного вітру, ноги аж гули, відмірявши двадцять кілометрів полями та балками, — і йому зненацька подумалося, що вся ця мандрівка може виявитися марною: Чумака давно вже немає серед живих, а в газеті — просто прізвище іншого чоловіка. У верховіттях дерев шалено стогнав буревій, і на стежку летіло чорне поламане галуззя. Ступаючи нога за ногою, він звернув у бічну алею і в кінці її побачив дворисько, обнесене голубим штахетником. Ще мить — і ось він уже стоїть на ґанку й, ледве стримуючи хвилювання, стукає у двері.

— Не замкнено! — гукнули десь у глибині будинку. — Заходьте.

В покоях було порожньо й темно. Десь попереду горіла настільна лампа, й він попростував на те світло. За хвилю перед ним постало: кабінет, завалений книгами, і невисокий чоловічок, який балакав у телефон.

— Як-як, ви кажете? — Чумак відкинувся у фотелі й, узявши ручку, почав щось записувати. — Ану по літерах, будь ласка...

Юр сів на стілець. Чумак сливе й не змінився, хіба що посивів і якось наче всох, — але очі його так само гостро й допитливо зирили крізь шкельця окулярів, як і чверть століття тому.

— Так, звичайно... Ні, з публікацією проблем не буде! На все добре... — Чумак поклав слухавку і, взявши цигарку, яка диміла в попільничці, видихнув хмару тютюнового диму. — Ви, — озвався він, — у справі прийшли?