Читати книгу - "Убити пересмішника"

протер окуляри, і тоді ми зробили ще одне відкриття: раніше ніхто з нас ніколи не бачив, щоб Аттікус пітнів — на його обличчі не було й краплини поту, а тепер воно вилискувало, наче від загару.

— Ще кілька слів, панове, і я закінчую. Томас Джеферсон колись сказав, що всі люди від природи вільні і рівні; янкі і моралісти з вашінгтонських департаментів частенько дорікають нам цими словами. В наш благословенний час, у тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році, люди схильні повторювати ці слова до речі й не до речі. Ось вам один з таких безглуздих прикладів: педагоги переводять з класу в клас тупоголових і ледарів разом із здібними, бо всі люди, серйозно доводять педагоги, рівні від природи, а діти, залишені на другий рік, страшенно страждають од свідомості своєї неповноцінності. Але ми знаємо, що не всі люди народжуються рівними в тому розумінні, як дехто хоче нас переконати: один вирізняється своїм розумом, у другого з незалежних від нього причин більше можливостей, третій може більше заробити, одні жінки вміють краще пекти пироги — словом, є люди, від народження набагато обдарованіші, ніж інші.

Та є в нашій країні установа, перед якою всі люди рівні — жебрак і Рокфеллер, тупоголовий і Ейнштейн, невіглас і ректор університету. Ця установа, панове,— суд. І не має значення, який це суд — верховний суд Сполучених Штатів, чи скромний мировий суд десь у глушині, чи наш вельмиповажний суд, де ви засідаєте. Наші суди, як і інші громадські установи, мають свої вади, але при всьому тому суд у нашій країні — великий зрівнювач, і перед ним усі люди рівні.

Я не ідеаліст і не схильний вважати, що наш суд взагалі і суд присяжних зокрема — найбільш досконала установа. Це не ідеал, але це жива, реальна дійсність. Панове, суд в цілому не кращий, ніж кожен із присяжних, що слухають цю справу. Поміркованість суду — це поміркованість присяжних, поміркованість присяжних в цілому — це поміркованість кожного зокрема. Я певен, панове, що ви безсторонньо розглянете заслухані сьогодні свідчення, приймете справедливе рішення і відпустите підсудного до його сім’ї. В ім’я бога закликаю вас: виконайте свій обов’язок.

Останні слова Аттікус вимовив ледь чутно, і, одвернувшись від присяжних, він іще щось сказав, але я не розібрала. Незрозуміло було, чи він звертався до присяжних, чи розмовляв сам із собою. Я штовхнула Джема під бік.

— Що він сказав?

— Він, здається, сказав: «Ради бога, повірте йому».

Діл раптом перегнувся поперед мене і смикнув Джема за рукав.

— Подивись-но туди! — І показав пальцем.

Ми глянули і на мить завмерли. По середньому проходу йшла Келпурнія. Вона прямувала до Аттікуса.

РОЗДІЛ XXI

Келпурнія ніяково зупинилася біля бар’єра, чекаючи, коли її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, в руках вона тримала конверт.

Нарешті суддя Тейлор побачив її і сказав:

— Це, здається, Келпурнія?

— Так, сер,— відповіла вона.— Будь ласка, сер, можна передати містерові Фінчу записку? Вона ніякого відношення до... до суду не має.

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус узяв з рук Келпурнії конверт. Розірвавши його, він прочитав записку і сказав:

— Ваша честь, я... це записка від моєї сестри. Вона пише, що десь зникли мої діти... пішли опівдні і досі... я... чи не могли б ви...

— Я знаю, де вони,— озвався містер Андервуд.— Он вони, на галереї для кольорових... вони прийшли туди рівно о першій годині і вісімнадцять хвилин.

Батько обернувся і глянув угору.

— Джем, ідіть-но сюди! — гукнув він.

Потім щось сказав судді, але нам не чутно було. Ми протиснулися повз преподобного Сайкса і попрямували до сходів. Аттікус і Келпурнія зустріли нас унизу. Келпурнія — розгнівана, Аттікус — виснажений.

Джем аж підскакував від радості:

— Ми виграли, правда ж, виграли?

— Не знаю,— коротко відповів Аттікус.— Ви весь час були тут? Ідіть з Келпурнією, вечеряйте і сидіть дома.

— Ой, Аттікус, дозволь нам повернутися! — почав благати Джем.— Дозволь нам послухати вирок. Будь ласка!

— Невідомо, скільки доведеться чекати, присяжні можуть затриматися довго, а можуть повернутися за хвилину...— Але ми бачили, що Аттікус полагіднів.— Гаразд, оскільки ви всю справу слухали, можете послухати до кінця. Тільки приходьте сюди після вечері, але їжте спокійно, не поспішайте, нічого особливого ви не пропустите, а якщо присяжні все ще будуть радитися, почекаєте разом з нами. А втім, думаю, що все скінчиться до того, як ви повернетесь.

— Думаєш, його так скоро виправдають? — запитав Джем.

Аттікус розкрив рот, хотів відповісти, але так нічого й не сказав, повернувся і пішов.

Я молилася, щоб преподобний Сайкс зберіг наші місця, та згадала, що, коли присяжні пішли радитись, глядачі повалили з залу суду на вулицю. Тепер вони накинулися на аптеку, пивницю, готель — принаймні ті, хто не взяв з собою нічого на вечерю. Я перестала молитись.

Келпурнія повела нас додому.

— Відшмагати б вас усіх. Подумати тільки, щоб діти отаке слухали! Містер Джем, ви не придумали нічого кращого, ніж повести свою маленьку сестру на цей суд? Міс Олександру параліч розіб’є, коли вона про все дізнається! Не годиться таке дітям слухати...

На вулиці вже загорілися ліхтарі, і кожен, коли ми підходили ближче, освітлював профіль розгніваної Келпурнії.

— Містер Джем, я думала, у вас є голова на в’язах. Ну й додумалися! Взяти з собою маленьку сестру. Додумалися, сер! І вам не соромно? Невже у вас ніякої тями нема?

Я раділа. Стільки цікавого за один день — на цілий рік вистачить перебирати в пам’яті, а тепер ось Келпурнія шпетить свого дорогоцінного Джема — які ще чудеса чекають на мене сьогодні?

Джем усміхався.

— Кел, а тобі самій хіба не цікаво почути, що там було?

— Замовкніть, сер! Вам би від сорому й голови не підводити, а ви всміхаєтесь...— І Келпурнія знову почала сварити Джема, але він лишався байдужим. Піднявшись на східці, вона закінчила своїм улюбленим: «Якщо містер Фінч не дасть вам прочухана, я сама займусь вами. А зараз марш додому, сер!»

Джем увійшов у дім посміхаючись. Келпурнія мовчки кивнула головою, що означало: Діл може вечеряти з нами.

— Тільки негайно подзвони міс Рейчел і скажи, де він, — веліла вона.— Тітка з ніг збилася, тебе шукаючи, дивись, щоб не випровадила тебе завтра вранці назад до Мерідіана!

Дізнавшись від Келпурнії, де ми були, тітка Олександра мало не знепритомніла. Ми сказали, що Аттікус нам дозволив повернутися туди знову; саме це, певно, її боляче образило, бо за вечерею вона