Читати книгу - "Убити пересмішника"

не промовила жодного слова, похмуро дивилась у тарілку і копирсалася в ній виделкою. Тим часом Келпурнія щедро пригощала нас — Джема, Діла і мене, підливала молока, накладала картопляний салат з шинкою і весь час буркотіла: «Посоромилися б...»

— Їжте спокійно, встигнете,— сказала вона.

Преподобний Сайкс зберіг наші місця. Дивно, але на вечерю в нас пішла майже година, не менш дивно й те, що в залі суду майже нічого не змінилося: лави для присяжних були порожні, підсудного не було. Суддя Тейлор появився якраз, коли ми сідали на свої місця.

— Майже ніхто з місця не зрушив,— сказав Джем.

— Коли присяжні пішли, дехто теж вийшов,— сказав преподобний Сайкс.— Чоловіки принесли жінкам поїсти, матері годували дітей.

— А давно вони пішли? — запитав Джем.

— Десь півгодини тому. Містер Фінч і містер Джілмер ще поговорили трохи, а суддя Тейлор звернувся з напутнім словом до присяжних.

— Ну, і як він?

— Що сказав? О, він говорив до ладу. Говорив справедливо. Щось таке: якщо вірите, мовляв, у це, то виносьте такий вирок, а як у те — то виносьте інший вирок. Мені здалося, що він трохи схиляється на наш бік...— Преподобний Сайкс почухав потилицю.

Джем усміхнувся.

— Він не повинен схилятися, ваша превелебність, але, не турбуйтеся, ми виграли,— сказав він упевнено.— Жоден суд не може осудити людину на підставі таких свідчень...

— Не будьте надто впевнені, містер Джем, я не пам’ятаю такого випадку, коли б присяжні вирішили справу на користь кольорового проти білого.

Але Джем став заперечувати, довго зважував свідчення з погляду закону про вчинене насильство в його власному розумінні: якщо дівчина погодилася, то це не насильство, але їй повинно бути не менше вісімнадцяти років — по закону штату Алабама,— а Мейєлі вже дев’ятнадцять. Якщо ж ні — треба відбиватись і кричати; і коли тебе все-таки осилять, і надто коли ще й стукнуть так, що ти втратиш свідомість,— це насильство. Коли ж тобі немає вісімнадцяти, тоді судитимуть неодмінно.

— Містер Джем,— сказав дещо несміливо преподобний Сайкс,— не годиться маленькій леді слухати такі речі...

— Та це нічого, вона все одно не розуміє, про що йдеться,— сказав Джем.— Правда ж, це справи дорослих?

— Зовсім не правда. Я все розумію.— Певно, я сказала це дуже переконливо, бо Джем замовк і більше цієї теми не торкався.

— Котра година, містер Сайкс? — запитав він.

— Незабаром восьма.

Я подивилася вниз і побачила Аттікуса. Засунувши руки в кишені, він ходив уздовж вікон, потім підійшов до бар’єра, глянув на лави присяжних, на суддю Тейлора і знову попрямував до вікон. Я вловила його погляд і помахала йому рукою. Він кивнув мені у відповідь і пішов далі.

Містер Джілмер стояв біля вікна, розмовляючи з містером Андервудом, Берт, секретар суду, відкинувся на спинку стільця і, поклавши ноги на стіл, курив сигарету за сигаретою.

Тільки працівники суду — Аттікус, містер Джілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, і Берт — поводилися як звичайно. Я ще ніколи не бачила, щоб у переповненому залі суду було так тихо. Десь заплаче немовля, пробіжить у проході дитина, але дорослі сиділи, як у церкві. На галереї навкруги нас з біблійським терпінням стояли і сиділи принишклі негри.

Старенький годинник на будинку суду заскрипів і відбив вісім дзвінких ударів, що відгукнулися луною в усьому тілі.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже не чула: незважаючи на мої відчайдушні зусилля, сон здолав мене; вмостившись зручніше, я схилила голову на руку преподобного Сайкса і задрімала. Раптом прокинулась і, щоб не задрімати знову, почала рахувати голови внизу: там було шістнадцять зовсім лисих, чотирнадцять майже рудих, сорок каштанових та чорних і... тут я пригадала, що мені одного разу розповів Джем, коли він ненадовго захопився психологічними дослідженнями: якби велика кількість людей, наприклад на вщерть заповненому стадіоні, одночасно подумали про одне й те саме, скажімо, щоб у лісі загорілося дерево, то це дерево само загориться. І в мене виникла рятівна ідея: що коли всіх, хто сидить унизу, попросити подумати разом про те, щоб Тома Робінсона звільнили? А потім я збагнула, що коли й вони так стомилися, як я, то з цього нічого не вийде.

Діл, схиливши голову на плече Джема, міцно спав, Джем ждав спокійно.

— Щось довго вони радяться, правда?— сказала я.

— Довго, Всевидько, довго,— весело відповів Джем.

— А ти думав, що за п’ять хвилин усе вирішиться.

Джем підняв брови.

— Є речі, яких ти не розумієш,— сказав він, а я була така стомлена, що навіть не захотіла сперечатись.

Сон, певно, вже минув, бо я не змогла б відчути того, що відчула. Так було і минулої зими, я затремтіла, хоч було тепло. Це відчуття ставало виразніше, і нарешті в залі стало, як і того холодного лютневого ранку, коли замовкли пересмішники, а теслі, що ставили новий будинок на подвір’ї міс Моді, перестали стукати молотками, коли всі двері в околиці зачинилися щільно, як зачиняються вони в будинку Редлі. Завмерла безлюдна вулиця, вона теж чекала, а зал суду був переповнений. Ця задушлива, млосна ніч і той зимовий ранок були такі схожі. Увійшов містер Гек Тейт, про щось розмовляє з Аттікусом, і ось у моїй уяві постає містер Гек Тейт у високих чоботях і мисливській куртці. Аттікус перестав ходити, поставив ногу на обніжок, слухає містера Тейта і повагом гладить коліно. Ось-ось містер Тейт скаже:

— Стріляйте, містер Фінч...

Але натомість вигукнув голосно і владно:

— Прошу до порядку!

Голови внизу одразу підвелися. Містер Тейт вийшов із залу і повернувся з Томом Робінсоном. Він провів його на місце поряд з Аттікусом і сам став поруч. Суддя Тейлор раптом прокинувся, насторожено випростався і обвів очима лави присяжних.

Далі все було, як у сні: повернулися присяжні, вони рухалися повільно, наче плавці під водою, десь здалека долинав млявий голос судді Тейлора. І тоді я побачила те, що могла помітити тільки дочка адвоката. Це було все одно, що дивитися, як Аттікус виходить на вулицю, зводить рушницю і тисне на курок... Дивитися, знаючи, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на підсудного, якщо вони його засудили. Коли наші присяжні повернулися, жоден з них не глянув на Тома Робінсона. Старшина передав містерові Тейту якийсь папірець, той подав його секретареві, а секретар — судді.

Я зажмурилася. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних — кожного зокрема: «Винен... винен... винен... винен». Я непомітно глянула на Джема: вчепившись руками в бильця галереї, він стискував їх так, що пальці