Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

біля засудженого. Його ім'я вмить облетіло юрбу. Це був метр П'єрра Тортерю, присяжний кат Шатле.

Він почав з того, що поставив на один з кутів ганебного стовпа пісковий годинник, верхню чашечку якого було наповнено червоним піском, що струменів до нижньої чашки; потім він скинув із себе двокольоровий плащ, і всі побачили, що з його правиці звисає тонкий нагай, скручений з білих довгих, лискучих, вузлуватих, сплетених ремінців, які закінчувалися металічними кігтиками. Лівою рукою він недбало засукав рукав на правиці до самої пахви. Тим часом Жеан Фролло, піднявши над натовпом свою біляву, кучеряву голову (для цього він виліз на плечі Робенові Пуспену), кричав;

— Шановні городяни й городянки, підійдіть-но, подивіться! Ось зараз, у цю мить почнуть шмагати метра Квазімодо, дзвонаря мого брата пана архідиякона Жозаського, цей чудовий зразок східної архітектури: спина — купол, ноги — подібні до витих колон!

Юрба зайшлася реготом, особливо сміялися діти й дівчата.

Кат тупнув ногою. Колесо закрутилося. Квазімодо похитнувся в своїх путах. Тупий подив, що відбився на його потворному обличчі, ще більше посилив регіт навколо.

Раптом, коли колесо повернуло потворну спину Квазімодо до метра П'єрра, кат підніс руку: тоненькі ремінці, наче клубок вужів, пронизливо свиснули в повітрі і люто впали на спину нещасного.

Квазімодо підскочив на місці, немов зненацька пробуджений від сну. Тепер він починав розуміти. Він корчився в своїх путах; судорога здивування та болю викривила його обличчя, але він навіть не зойкнув, тільки відкинув голову назад, повернув її праворуч, потім ліворуч, як це робить ужалений ґедзем бик.

Слідом за першим ударом упав другий, за ним третій, а там ще й ще — без кінця. Колесо продовжувало крутитись, а удари сипалися дощем. Ось бризнула кров, було видно, як вона тисячами цівок потекла по смуглявих плечах горбаня, а тоненькі ремінці, крутячись і роздираючи повітря, розбризкували її краплями в натовп.

Квазімодо, здавалося, знову збайдужів. Спочатку він непомітно і без великих зусиль спробував був розірвати свої пута. Було видно, як спалахнуло вогнем його око, як напружилися м'язи, як напнулося тіло і натяглися ремінці та ланцюги. Це було могутнє, страшне, одчайдушне зусилля, але випробувані пута прево витримали. Вони тільки затріщали, та й годі. Знесилений Квазімодо знову обм'як. Вираз тупого подиву на його обличчі змінився виразом гіркого, глибокого суму. Він закрив своє єдине око, схилив голову на груди і завмер.

Після цього він уже не ворухнувся. Ніщо не могло вивести його із заціпеніння: ні кров, що не переставала литися, ні удари, що падали на нього з подвійною люттю, ні оскаженіння ката, якого збуджувала і п'янила власна жорстокість, завдавана іншому мука, ні свист жахливого нагая, гостріший і в'їдливіший, ніж дзижчання отруйних комах.

Нарешті, убраний у чорне, верхи на чорному коні, судовий виконавець Шатле, який з початку екзекуції стояв біля сходів, простяг до піскового годинника свій жезл з чорного дерева. Кат припинив тортури. Колесо зупинилось. Око Квазімодо поволі розплющилося.

Шмагання закінчилося. Два помічники присяжного ката обмили кровоточиві плечі засудженого, помастили їх якоюсь маззю, що одразу ж затамувала кровотечу, і напнули на його плечі щось подібне до жовтого полотнища, схожого на ризу. Тим часом П'єрра Тортерю струшував на брук червоні й просякнуті кров'ю канчуки.

Та не все закінчилося для Квазімодо. Він ще мав перетерпіти ту годину біля ганебного стовпа, яку так справедливо додав Флоріан Барбедьєн до вироку месіра Робера д'Естутвіля; усе це на велику славу старовинного афоризму Жана де Кюмен, який пов'язував психологію з фізіологією — surdus absurdus [107].

Отже, пісковий годинник перевернули і горбаня залишили прив'язаним до дошки, щоб до кінця здійснити правосуддя.

Простолюд, особливо у середні віки, є в суспільстві тим самим, чим дитина в сім'ї. Доти, доки він перебуває у стані первісного незнання, морального й розумового неповноліття, про нього можна сказати, як про дитину:

Цей вік не знає співчуття…

Ми вже згадували про те, що Квазімодо ненавиділи всі; щоправда, на те було багато причин.

Навряд чи був серед цього натовпу хоч один глядач, який би не мав або не вважав, що має право скаржитися на цього злого горбаня Собору Паризької богоматері. Появу Квазімодо біля ганебного стовпа юрба зустріла загальною радістю, а жорстоке катування, якого він щойно зазнав, і його жалюгідна поза зовсім не розчулили натовп, а навпаки, посилили його ненависть, озброївши жалом глузування.

І ось, тільки-но було виконано «громадську помсту», як на своєму жаргоні ще й досі висловлюються квадратні ковпаки [108], настала черга для тисячі особистих помст. Тут, як і у великому залі, особливо шаленіли жінки. Усі вони були сердиті на нього: одні — за злісні вихватки, інші — за потворність. Останні лютували найбільше.

— У-у антихристова пико! — казала одна.

— Чортів вершник на мітлі! — кричала друга.

— Ох, яка викривлена похмура морда! — ричала третя. — Його обрали б папою блазнів, коли б учорашній день був сьогодні!

— Ну, гаразд, — продовжувала якась стара жінка. — Отакий він біля ганебного стовпа, а яка в нього буде пика на шибениці?

— Коли вже тебе накриє твій дзвін і зажене на сто футів під землю, проклятий дзвонарю?

— І ото такий диявол дзвонить до святої вечерні?

— Глухар! Косоокий! Горбань! Страховисько!

— Така пика може примусити жінку скинути дитину краще ніж будь-які ліки чи зілля!

А обидва школярі, Жеан дю Мулен і Робен Пуспен, виспівували на все горло старовинну народну приспівку:

Шибенику — мотузка, Потворі — кострище!

Тисяча образ, вигуки, прокляття, глузування та каміння сипалися дощем з усіх боків.

Квазімодо був глухий, але бачив він добре, а лють юрби відбивалася на обличчях не менш сильно, ніж у словах. До того ж удари камінням виразно доповнювали регіт.

Спочатку він стримував себе. Але мало-помалу терпіння його, що загартувалось під нагаєм ката, похитнулося й відступило перед усіма цими укусами комах. Так астурійський бик, байдужий до атаки пікадора, лютішає від укусів собак та уколів бандеріл [109].

Спочатку він обвів повільним, погрозливим поглядом натовп. Та будучи зв'язаний, він не міг самим поглядом відігнати всіх цих мух, що ятрили його рани. Тоді він почав борсатися в своїх путах, і від його шалених стрибків затріщало на брусах старе колесо ганебного стовпа. Та від цього насмішки й гикання посилилися ще більше.

І тоді нещасний, наче зв'язаний дикий звір, що не може розірвати на собі пута, заспокоївся. Тільки час від часу люте зітхання здіймало його груди. На його обличчі не було ні сорому, ні зніяковіння. Він був надто