Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Це з написів на глиняних табличках, знайдених в ассирійській столиці Ніневії (668–626 рр. до н. е.). Тож і виходить з цього напису, що з луків ще треба було вчитися стріляти (як і їздити верхи). Здається, простіше простого – поклав стрілу, натягнув тятиву – аж ні. Навіть самому цареві довелося вчитися стріляти з лука і їздити верхи на бойовому коні…

Звернувшись до енциклопедичних видань, ми прочитаємо там, що, наприклад, лук – ручна зброя для метання стріл – застосовувався з часів мезоліту (епоха кам’яної доби, 10 – 7 тисяч років тому) майже у всіх племен і народів (за винятком австралійців) на війні і під час полювання.

Простий лук складається з дерев’яної палиці, зігнутої в дугу, кінці якої стягнено тятивою, а ось складний (посилений сухожиллям та роговими пластинками) переважав звичайний у міцності й дальності метання стріл (до 200 – в середньому – метрів).

Винахід лука – епоха в історії людської думки, прорив, як би ми сьогодні сказали, до передових технологій. Для кам’яного віку лук був дуже складною зброєю, і його винахід можна прирівняти хіба що до геніальних винаходів людства!

Ще до винаходу лука первісна людина користувалася стрілою (попередній варіант полегшеного списа, що використовувався для добування дрібної дичини чи птахів). А сам лук з’явився лише тоді, як прадавній кмітливий майстер надумав стягувати зігнуту гілку (при згинанні гілки молодого дерева накопичувалась енергія, а при розгинанні вивільнювалася) з допомогою тятиви – міцного мотузка, звитого з жил чи з волосу тварин.

Тятива передавала енергію гілки, що розгиналася, стрілі. Цим простим-простісіньким, як нині здається – та ще на перший погляд, – одномоментно було досягнуто колосального прогресу у сфері добування м’яса диких тварин. Пущена з допомогою зігнутої і стягненої тятивою гілки стріла летіла значно швидше і далі, аніж при найсильнішому кидкові рукою. Та й попадала в ціль з винятковою точністю (особливо після того, як додумались стрілу ще й оперити). І відразу ж з’явилася можливість полювати на таких тварин, які раніше були недосяжні для первісного мисливця. З винаходом лука мисливство стало головною галуззю господарства прадавніх людей. А вже потім лук, ще удосконаливши його, почали застосовувати і проти самої людини. За тисячоліття він став вирішальною зброєю тодішніх війн, яким, як відомо, несть числа. (Здається, люди й з’явилися на планеті Земля виключно лише для того, аби воювати та вбивати одне одного).

«На території України лук використовували скіфи, слов’янські племена в XV–XVII ст. – українське козацтво» (УРЕ).

Скіфи і лук…

Це все одно, що подружня пара, чоловік і жінка. Та ще й зразкова пара, адже скіф і лук ніколи не розлучалися – від ранніх дитячих літ і до смерті чи загибелі…

Цілком справедливо вважає доктор історичних наук, відомий скіфолог і археолог Євген Черненко, автор чи не єдиної в Європі (а не тільки в Україні) найповнішої монографії «Скифские лучники» (Київ, 1981), що основною і найпоширенішою зброєю Скіфії був саме лук (зі стрілами, звичайно), який з однаковим успіхом використовувався у бою і на полюванні.

Наконечники стріл (ще є симпатичне слівце – вістря) зустрічаються – і при тому в значних кількостях! – чи не в кожній скіфській могилі (в жіночих теж і навіть у дитячих) – від царів і до рядових общинників, ними засіяні простори Євразії, їх десятки тисяч зберігається в музеях.

Кілька наконечників – бронзових, позеленілих, видобутих із скіфської могили (в курганах їх іноді знаходять тисячі!) подарував Євген Черненко авторові цих рядків. Працюючи над «Синами змієногої богині», я ні-ні та й візьму до рук позеленілі наконечники стріл, ті наконечники, що їх тримали в руках скіфи чи не дві тисячі літ тому, візьму чи не в пошуках натхнення, і після того пишеться мені ще з більшою охотою. Наче смертоносні вістряки – знаряддя вбивства! – надихають на подальшу творчу працю.

Пліній Старший запевняв, що «лук і стріли винайшов Скіф…» Так, так, той, син дочки Борисфена і грецького героя Геракла, від якого пішли «царські скіфи», владичні, лучники з лучників!

В трагедіях Есхіла згадуються кочівники-скіфи, які «озброєні дальнобійними луками».

Скіфи – від рядового общинника до верховного царя (наприклад, Атей на монеті) незмінно з луками в руках чи на поясах – на бляшках, на посуді, вази, на горитах, на піхвах, на пекторалі, на діадемі, на чашах і пластинах. Завжди з луками. Скіф без лука?… Ні, такого годі й уявляти! Сини змієногої богині з ним не розлучалися ні вдень, ні вночі – як в умовах кочового побуту, так і за військових походів, а лягаючи спати, клали його під рукою, напохваті…

А ось з реальними залишками луків картина зовсім інша. До наших часів вони майже не збереглися – дерево не може вціліти за тисячі літ лежання в могилах – перетворюється в потерть-потеруху. Інша річ наконечники, адже вони бронзові чи, як раніше, кам’яні. Тож на території Скіфії зберігся лише один-єдиний – принаймні на сьогодні – «порівняно непоганої збереженості» лук, і Євген Черненко навіть врочисто зазначає, де, коли і ким був він знайдений: С. С. Безсоновою в кургані № 2 «Три брати», за 20 км на південь від Керчі в 1967 році. Довжина древка лука – 64,6 см. Простий сегментовий лук, що складається з трьох дерев’яних пластин, обмотаний по спіралі смужкою кори шириною 1,3–1,5 см.

Древки стріл знаходять частіше, чомусь вони, на відміну від лука все ж хоч іноді, а зберігаються.

А втім, причина того, що лук рідко знаходять в похованнях (чи, власне, майже не