Читати книгу - "Сини змієногої богині"

знаходять), полягає в тому, зазначає автор згадуваної монографії, що його не завжди клали в могилу разом з господарем. Головна скіфська зброя була водночас і найбільшою матеріальною цінністю (а хіба мечі або золоті речі не є значними коштовностями – та ще витвори мистецтва! – а їх щедро клали в могили), для скіфів надто дорогоцінна річ, можливо, лук передавали у спадок – від батька синові? Згадаймо, Геракл теж залишив синам своїм єдиний дарунок – лук. Не меч, не золото, а – лук.

Складні скіфські луки були невеликими за розмірами, довжина їх – натягнутих – десь 1/5 – 1/2 людського зросту. «А втім, зустрічалися луки й довжиною до метра».

На оперення древка стріли (береза, ясен, тополя) годилося пір’я орла, беркута, грифа, сокола, морських птахів і взагалі тих, які водилися в даній місцевості.

В сагайдаках – шкіряна сумка або дерев’яний футляр для стріл – незмінно знаходився чималий запас стріл – по 50 – 100 і більше штук. (Запасні стріли зберігалися ще й у колчані, що був приторочений до сідла. Так би мовити, боєзапас).

Скіфський лук був досить тугим (в цьому й полягала його головна сила), і натягнути його – справа нелегка. Потрібні були і сила, і значне вміння та досвід (ось чому треба було вчитися, як стріляти з лука). Не випадково Геракл головною умовою передачі влади над майбутньою Скіфією поєднав з луком – хто з синів зуміє його натягнути, той і отримає владу. Що, як відомо, і вдалося третьому синові, Скіфу. Щоб навчитися стріляти, щоб оволодіти луком так, як того вимагали обставини і саме неспокійне життя, потрібне було тривале тренування та значний військовий досвід.

Але – вчилися, адже скіф був перш за все кінним стрільцем з лука (по-грецькому – гіпотоксот).

Стріла, випущена з лука, могла пролетіти 500 і більше метрів, тож була і така відстань, як «політ однієї стріли». (Якщо відстань була більшою, казали вже про політ двох стріл).

Але точність стрільби значно менша, чим довша відстань. До 150 метрів ще влучали – кращі стрільці. І на двісті. Траплялися й такі унікуми.

Кращі лучники могли за хвилину зробити 10–12 пострілів.

Кожна стріла несла смерть.

Або, як пишуть дослідники, «велику вражаючу силу». При розкопках знаходять наконечники стріл, що глибоко засіли в людських кістках – їх іноді не могли витягнути навіть тодішні знахарі-лікарі, і часто поранений змушений був жити з наконечником, якщо тільки він не ставав причиною смерті. (Знаходили черепи скіфських воїнів, поранених у голову – вістря не могли витягнути з черепа, і люди з ними жили й по кілька років).

Тож правий був Ф. Енгельс (колись його в будь-якій праці просто необхідно було цитувати, як і К. Маркса чи В. Леніна, за цим суворо слідкували ідеологічні цербери, а нині це вже й не модно), коли писав: «Для епохи дикості лук і стріли були тим же, чим став залізний меч для варварства і вогнепальна зброя для цивілізації – вирішальною силою». (Між іншим, греки колись вважали лук зброєю варварів. Але після того, як в Афінах з’явився озброєний скіфський загін для підтримки порядку, греки швидко оцінили лук як зброю і взяли її на озброєння, а з часів перських воєн лук у них став чи не головним знаряддям оборони й наступу – ось чому вони були певні, що лук таки винайшли скіфи. Як свідчить Геродот, це завдяки присутності скіфів у Передній Азії їхній лук і стріли стали звичайнісінькою зброєю для тамтешніх народів; збереглася згадка, що саме скіфи вчили мистецтву стрільби з лука тамтешню знать, як, наприклад, синів мідійського царя Кіаксара. На Близькому Сході виявлено кілька бронзових форм для відливання вістрів. З однієї форми одночасно відливали три наконечники. Спеціалісти підрахували: з допомогою такої форми кілька майстрів могли виготовляти до 10 тисяч наконечників за тиждень, а тому, наприклад, потреби загону лучників у п’ять тисяч могли задовольняти всього лише кілька таких форм, власне, похідними майстернями.)

Нині скіфи «стріляють» із своїх знаменитих луків хіба що на золотих бляшках та інших речах побуту і воєнної звитяги, що їх знаходять в курганах…

Крім оперених, зазначає Євген Черненко, в давнину застосовували – ще на зорі винайдення лука – і неоперені стріли. (Геродот, наприклад, пише про лікійців, які мали «неоперені очеретяні стріли»).

І пригадалося власне дитинство (звичайно ж, босоноге, як уже кпинять з цього приводу з поетів), річка Хорол та очеретяні зарості на його берегах. А ще там було повно верболозу, гнучкого і пружного. З нього ми й робили луки, а з волосин, що їх крадькома висмикували з хвостів колгоспних коней, виплітали тятиви. Стріли робили з очеретин, звичайно ж без металевого наконечника. Просто очеретина і все. Її, звісно, не додумувалися оздобити пір’ям – як і в Геродотових лікійців.

Рідко дитинство якого сільського хлопця минало без лозяного лука з очеретяними стрілами.

Досі бачу себе маленьким лучником.

Відчуваю, як пружно натягується тятива.

Бре-ень!!!

І чую, як летить стріла (просто шматок очеретини певної довжини, але придатний, аби вибити кому око, хоча від цього Бог відводив), бачу, як вона летить, летить, летить, розтинаючи повітря – аж бринить у ньому.

Але ні в що живе я жодного разу так і не попав із свого саморобного – лікійського – лука з неопереними стрілами-очеретинами.

Господи, як то добре, що