Читати книгу - "Списоносці"

без будь-якого мотивування. Куди тільки не зверталась бідолашна дівчина, але нічого не добилась. Попросилась вона і до мене на прийом. Я примусив її чекати і прийняв аж на третій чи четвертий день.

Вероніці було років двадцять три. Русяве волосся кучерями спадало їй на плечі, у великих блакитних очах були здивування і острах. Її повну, але гнучку фігуру щільно облягало ситцеве квітчасте платтячко. Ноги й руки дівчини були загорілі. Я запросив Вероніку сісти. Вона боязко примостилась на краєчок стільця.

— Що вам треба? — спитав я холодно.

— Дуже прошу вас, пане директор, дуже прошу, скасуйте наказ про моє звільнення!

— На жаль, нічого не можу вдіяти. Ми мусимо звільнити кількох службовців.

Вона кинула на мене благальний погляд.

— Пане директор, я завжди сумлінно виконувала свої…

— Слухайте! — перебив я її. — Справа не в тому, як ви працювали. Нам треба скоротити штати, а ваш брат теж тут працює.

— Але в мене сліпа мати і дві сестри! — промовила вона, заломлюючи в розпачі руки.

— Дуже прикро, але нічим зарадити не можу.

— Тоді, пане директор, залишіть мене хоч робітницею. — В її очах блиснули сльози. — Я вже третій тиждень не можу знайти роботи! Брат заробляє мало…

— Скільки він одержує за годину?

— Тридцять філерів[12], — відповіла дівчина, ледве стримуючи сльози і нервово мнучи в руках хустку.

Я встав з-за стола.

— Дуже прикро, панночко, але зараз не можу вам допомогти. Робітників ми не приймаємо. Будемо мати вас на увазі, а згодом побачимо…

— Пане директор, я згодна на будь-яку роботу…

— Гаразд, гаразд, тільки не плачте. Все буде добре. Зараз нам дуже важко, але сподіватимемося на краще.

— Дякую, — сказала дівчина і поволі попрямувала до дверей.

Я довго дивився їй услід, відчуваючи, що іще зустрінуся з Веронікою.

Після цього я наказав внести прізвище дівчини в чорний список і відмовити їй в роботі. Я хотів поставити Сасів у скрутне матеріальне становище.

З рапортів Мітько я довідався, що Петер Сас у відчаї і страшенно лає мене. Та це був тільки початок. Під час перевірки білильного цеху я виявив деякі неполадки і оштрафував виконроба.

Одного разу — це було в суботу, о третій годині по обіді, — я зайшов до білильного цеху. Пара вже розсіялась, і приміщення було видно майже на всю його довжину. Блищали чисті жовті керамічні плитки. Порожні чани немов пороззявляли пащі. На протилежному кінці цеху чулося якесь плюскотіння і сміх. Я підійшов ближче, щоб довідатися, що то за шум. В одному з чанів купався Сас з якимсь робітником.

— Натирай, трясця його мамі! — гукав пирхаючи Сас. — Натирай, не жалкуй!

Вони не помічали мене. Я стояв і мовчки спостерігав цю картину.

— Та натираю ж, голова ти бараняча! — весело огризнувся робітник з циганським обличчям. — Уже аж шкіра злазить.

Сас стояв до мене спиною, тримаючись за край чана, а той, з циганським обличчям, щосили тер йому спину.

— Еге, бачу, ви влаштували собі тут безплатну лазню! — сказав я вголос.

Вони в замішанні обернулись. Робітник з циганським обличчям сторопіло опустив руки і дивився на мене, вирячивши очі. Сас, тримаючись за край чана, глянув на товариша, потім на мене. Мильна піна поволі стікала з його широких грудей. Промені післяобіднього сонця гострими мечами пронизували скляну покрівлю, осяваючи два мокрі блискучі тіла.

Сас, прикусивши губи, мовчав.

— Ви хіба не знаєте, що тут купатись заборонено?

— Знаємо, — відповів тихо Сас, — але ж на фабриці немає лазні!

Купатися треба дома! — суворо відрізав я і звернувся до смуглявого робітника:

— Одягайтесь і заходьте по свою трудову книжку.

Обличчя смуглявого пересмикнулось. Він розгублено глянув на Саса, ніби не зрозумівши моїх слів.

— Ви що, не чули? Одягайтесь і негайно забирайтеся звідси!

Молодий робітник мовчки виліз з води і сховався за чаном.

— Невже ви за це виженете його, пане директор? — спитав Сас здивовано. — Це найкращий мій робітник.

— Я не зобов'язаний доповідати вам про свої наміри, — сказав я підвищеним тоном.

— У нього двоє дітей, — промовив тихо Сас. — І він не зробив нічого поганого…

— Будьте вдячні за те, що я вас не виганяю!

Сас витерся, натягнув на себе чорні сатинові труси і рішуче глянув на мене.

— Знаєте що, пане директор, тоді викидайте і мене. Однаково рано чи пізно така доля спіткає і мене.

— Зараз я ще цього не зроблю, обмежусь тільки штрафом, але якщо насмілитесь ще раз тут купатись…

— А чому ви не побудуєте лазні? Там би ми собі спокійно мились, — задерикувато сказав Сас. — Чи, може, ви вважаєте, що нам взагалі не треба митись?

— Не сваріться, хлопче, бо накличете біду на свою голову.

Якусь мить ми дивились один одному в очі, потім Сас важкою ходою пішов за чани.

Через кілька днів Мітько сигналізував, що хоче позачергово щось доповісти мені. Ввечері ми зустрілись в особняку.

— Пане директор, думаю, ротатор незабаром буде в наших руках, — почав Мітько збуджено. — Сьогодні я розмовляв з Кочмарошем. Той передав мені, що ротатор зберігався в їхнього партійного керівника. Але тепер за цим керівником почали стежити. Тому ротатор перенесли на квартиру Кочмароша. Проте звідси його теж треба забрати, бо слюсар у небезпеці. Кочмарош попросив мене переховати ротатор у себе, але я не погодився, а порадив Саса. З ним я вже й домовився. Сьогодні вночі перенесу машину до Саса. Після цього листівки друкуватиме Сас, а матеріали для них даватиме Кочмарош.

— Чудово, Мітько! — радів я. — Чудово! Ви путяща людина! Вас чекає нагорода!

Настали тривожні