Читати книгу - "Діти морських туманів"

на мені погляд. Але тільки на мить. Його одна рука так і лишилася лежати на плечі Крістіни, а другу він простягнув уздовж стола, на якому вже не було посуду, а стояв… — і як я його досі не помітила? — букет!

Квіти стояли в керамічному глечику з заокругленими боками й тонкою, як осина талія, шийкою, яка звужувалася догори наче для того, щоб тримати тендітні стебла. Майстер-гончар, виготовляючи цей гарний глечик, одним вправним рухом надав йому вигадливо-довершеної форми: ніжне заокруглення ручки спиралося з одного боку на розширену опуклу частину посудини, а з другого — на струнку й граціозну шийку, — це була наче тонка рука, що надавала особливих чарів цьому прегарному витворові сільського умільця. Останні відблиски надвечірнього сонця гарно вигравали на брунатній блискучій поверхні полив'яного глечика. І в такому гарному глечику милував око незрівнянно прекрасний букет польових квітів: глибокі тони зозулиних черевичків, пастельна м'якість суцвіть люпину, пишна розкіш троянди, терпка веселість ніжно-рожевої гвоздики, темно-синя свіжість дзвіночків, золота розсип гірських венериних кіс, ламкі, тендітні стебла вики, повтикувані тут і там біляві колоски і ці рясні парасольки деревію, — легко було уявити собі, що такий букет в руках юної дівчини-селянки надавав би їй якихось особливих чарів…

Де вони стояли раніше, ці квіти? Може, на поличці над каміном чи на кахляній підлозі біля старих дзиґарів. У всякому разі досі я їх не помічала. А от Ян помітив, узяв і поставив тут, на столі, поки я вкладала в ліжко Марінетту. Розмовляючи з Крістіною, Ян не зводив з мене очей. Ось він легенько посунув глечик трохи до мене, ніби даруючи цей букет мені.

Я відчула, що мене глибоко зворушила ця душевна ласка, значно більше, ніж отой легкий дотик його плеча до мого, який не зміг мене до кінця переконати в його щирості. Від цих простеньких польових квітів у мені ніби задзвонили всі дзвони радості. Ян, здавалося, пропонував мені ці прекрасні квіти на знак перемоги й примирення.

Він звертався до Крістіни, але — я добре розуміла це — адресував кожне слово і мені:

— Погляньте на цю гармонію речей, Крістіно. Цей глечик подарував вам Давід, і ви любите його, бо він прекрасний. А букет збирали ви самі, і він — справжнє маленьке чудо. Чи не символ це тієї єдності, гармонії, якої вам треба за всяку ціну добиватися, щоб ваша любов також досягла досконалості? Ви не маєте права задушити вашу любов під тягарем горя, яке не дав їй зміцніти й рости. Бо ваша любов належить не тільки вам двом. Вона належить усім. Вона має бути символом, втіленням краси. A thing of beauty is a joy for ever! «Прекрасна річ — це радість навіки», — вивчали ми колись в англійській літературі. Це сказав Кітс[17]. Часточка природної краси, де всі можуть вгамувати свою спрагу, мов напитися живої води. І насамперед ваші діти: Марінетта і те немовлятко, яке от-от прийде на світ. Заради них ви разом з Давідом повинні воскресити своє кохання. Усе це набагато важливіше, ніж ваше злопам'ятство, ніж ті обвинувачення, які ви ось уже багато місяців таїте в своєму серці через те, що Давід нерозважливо посадовив Марінетту на переднє сидіння машини і сталася аварія. І навіть якщо ви ще боїтеся за свою дівчинку, бо їй судилося пережити ще одну операцію, — ви ж разом з Давідом рятуватимете її. Хіба ви не з'єднали свої долі, щоб іти в житті разом — у щасті і в горі? І от настали гіркі хвилини. їх треба подолати, видобути з них радість. Але це ви зможете зробити тільки удвох, тільки разом…

Ян замовк, і мені здалося, що відлуння його слів ще довго линуло в кімнаті. Я почувала, що й Крістіна вся тремтить, що Янові слова дійшли до її серця.

А Ян, стримуючи запал, вів далі:

— А щастя — це справжнє взаєморозуміння і злагода між чоловіком та жінкою. Злагода тим надійніша, міцніша, що вони обоє врятувалися від падіння в прірву…

Знову пауза. Потім Ян почав мріяти вголос:

— Сім'я, родинне вогнище… Воно має осявати, зігрівати, надихати і нас, молодших. Треба, щоб ми могли увійти і побачити справжнє життя, навчитися від вас, як збудувати щасливу родину. Як досягти успіху в цьому нелегкому ділі. А не того, як зазнати катастрофи… Крістіно, Давід, ви ж не розчаруєте нас, скажіть?!.

Останні слова Ян вимовив зовсім тихо. Очі його шукали моїх очей. Такі палкі, ясні, благальні очі… Через які тільки випробування не пройшов уже Ян! З якого ж внутрішнього джерела черпав він цю силу і спокій, що їх — краплю за краплею — ронив тепер у душу Крістіни?

Я всміхнулася йому від щирого серця й сіла за стіл ліворуч від нього. Крістіна, спершись головою на руки, не звертала на мене уваги. Скоряючись раптовому поривові, я поклала свою долоню Янові на руку, і так, відчуваючи незриму нитку, що з'єднала нас, ми споглядали гарний брунатний глечик, чудові квіти, осяяні передвечірнім світлом. Маленьке диво, — таке, яким мало стати наше майбутнє домашнє вогнище, — воно житиме, боротиметься, міцнішатиме і йтиме неухильно до своєї довершеності…

Я міцно стискала Янові руку. Відчувала: щойно, доклавши всіх зусиль, він врятував мене від безодні, над якою я опинилася. Та я розуміла, що й сам він зовсім знеможений, як буває знеможений рятівник, готовий от-от піти на дно, якби… Якби я не відповіла на цей заклик, котрий прочитала в його очах. Янова рука міцно стискала мою, наші пальці сплелися. Це вперше з того часу, як ми удвох вирушили в довгу подорож до Бове, і з того вечора на горищі, з часу його втечі через ліси Віскі, Ян звертався до мене по допомогу. І я мала довести йому, що зрозуміла його недавнє німе освідчення, передане символічно через цей букет… Але і я теж могла сказати йому про це тільки мовчки, без слів: адже Крістіна була тут, біля нас, уся під владою тієї таємничої трансформації, яка, здавалося, відбувалася в ній, відколи вона віддалася на