Читати книгу - "Діти морських туманів"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 70
Перейти на сторінку:
волю Янових щирих слів.

Не слід було турбувати її нашими проблемами…

Я щосили стиснула йому руку. Моїх двох долонь ледве вистачило, щоб обхопити його велику руку! Ян дивився на наші з'єднані руки і наче не вірив сам собі: чи й справді ця його нескінченна подорож підходить до кінця? Я побачила, як голова йому стала поволі хилитися, аж поки не торкнувся мого плеча.

— Чи ти простиш мене, Фан?.. — ледь чутно прошепотів він.

Так, здається, він сказав це, та хіба можна з певністю стверджувати реальність таких хвилин? Яке це мало значення! Я знаю тільки, що тоді, в ту мить, я торкнулася губами його волосся, і мені здалося, що це був справді майже материнський поцілунок, яким я того вечора вперше поцілувала Яна.

Згодом я зрозуміла, чому так сталося: поряд з нами була Крістіна. її тягар важко давив і на наші плечі, і це дало мені змогу нарешті подолати мою постійну, здавалося, непереборну соромливість і проявити таку ніжність до Яна…

А тим часом Крістіна, обхопивши голову руками і зовсім не помічаючи нас, ішла навпомацки до світла…

* * *

Сталося так, що «інші» не дали нам віддатися нашому ще не зміцнілому коханню. Майже відразу перед нами виникла невідкладна потреба приймати важливі рішення. Чому так буває, що доводиться забувати про себе, особливо тоді, коли ти щасливий? Та чи можна шкодувати, що ці перші години нашого спільного життя назавжди закарбувалися в пам'яті хвилюючою і прекрасною подією — народженням нової людини?..

Минув якийсь час, Крістіна сиділа зосереджена й тиха, мов заворожена, та нараз вона випросталася.

— Здається, мені треба їхати до клініки, — тихо сказала вона.

Захоплені зненацька в такі хвилини, коли двоє закоханих забувають про весь світ, ми аж здригнулися, почувши ці слова.

— Це неможливо, Крістіно, — прошепотіла я. — Так раптово… На п'ятнадцять днів раніше… І Давіда нема вдома!

Це було наївно й по-дитячому, але я просто перелякалася.

— Зовсім не раптово, — мовила Крістіна. — 3 полудня я ще трохи сумнівалася. Бо поштовхи були такі глухі, віддалені… Чому я мала говорити про це Давідові? Тоді він не пішов би на перегляд фільму, а це так багато важить для нього. І ви, Яне, не поговорили б зо мною так добре й щиро. Фанні, ти, мабуть, відвези мене до клініки зараз. Бо я почуваю, що зволікати не можна, а то пізніше небезпечно буде їхати. Ще недавно я не відчувала в собі сил узяти відповідальність за ті години, що надходять. — Вона усміхнулася нам: — А тепер усе змінилося. Ви принесли мені спокій, допомогли віднайти душевну рівновагу. Я вірю, що дитину, яка народиться цієї ночі, я прийму з відкритим серцем. Ви втрьох зробили маленьке чудо…

Був це відблиск від лампи на її обличчі чи те внутрішнє джерело світла, що затопило всю її, але мені здалося в ту мить, що вона оточена якимось осяйним німбом.

— Так, так, можете мені повірити, — провадила далі Крістіна. — Я не ясновидиця, ви мене добре знаєте. І важко було б лишатися ясновидицею, коли біль дедалі дужче стискає вас. Але… ти побачиш сама, Фанні, коли народжується дитина, на тебе сходить благодать і звідкись беруться сили, щоб виступити проти бурі, сили не тільки тіла, але й душі. У мені наче були наглухо зачинені двері, які я марно смикала, тим часом як досить було штовхнути їх, щоб вони самі відчинилися. Досі я силкувалася — і безуспішно — простити Давідові. Але мені нема чого йому прощати. Тоді й він мав би простити мені, бо і я виявила себе такою малотямущою і неделікатною за ці останні місяці.

Цілком зосередившись на самій собі, вона ще сказала:

— Так, сьогодні двері нарешті відчинились, і я побачила за ними світло! Усе це настільки переважає всілякі образи, що цього навіть висловити неможливо! Я відчуваю, що звільнилася від минулого, вирвалася з густого туману, де ми борсались Обоє ось уже цілий рік. Розумієте, у мене з'явилося бажання жити. Жити поруч з Давідом, почувати його надійне плече, жити заради Марінетта і заради того маленького, що от-от прийде на світ… І заради нас самих також, просто, щоб бути щасливими.

По тому вона закінчила тихо й серйозно:

— Страшно стає, коли подумаєш, проти чого я так озлобилася, що хотіла зруйнувати, тоді як єдино важлива річ — не руйнувати, а будувати разом!

Вона підвелася, і я побачила, як за мить зблідло й змінилося її обличчя.

— Треба їхати, — сказала вона. — Це може статися дуже скоро…

А я ж була така недосвідчена! Якщо Крістіна, розмовляючи з нами, раз у раз поглядала на годинника, то це був не просто машинальний жест.

Я поспішила до кімнати, де стояла приготовлена валіза з речами. Ян уже розбудив Марінетту і натягав на неї пальтечко поверх нічної піжами. Я схопила ковдру, щоб дівчинка не змерзла, поки ми їхатимемо.

Крістіна вже сиділа в машині і ждала нас.

— Головне — не сповіщайте Давіда, поки не скінчиться сеанс, — попросила вона. — Все буде гаразд, от побачите.

— Я візьму це на себе, — пообіцяв Ян, — як тільки одвезу вас до клініки.

* * *

Згадуючи ті хвилини, я й досі відчуваю якусь розгубленість, бо дуже нервувала, сидячи біля Крістіни.

Я ніби знову бачу перед собою Крістіну в ліфті: обличчя їй дедалі частіше спотворює гримаса болю, і щоразу вона починає дихати швидко-швидко, хапаючи повітря розкритим ротом. Відколи ми виїхали з Голубки, вона не промовила й слова.

На площадці сходів, куди привіз нас ліфт, чергова санітарка взяла валізу і сказала:

— Ходімо!

Вона повела за собою Крістіну, взявши її під руку. Серце мені стиснулося від гострого співчуття, бо я бачила вираз глибокого страждання на обличчі моєї подруги.

У палаті санітарка розстелила ліжко, підбила подушку.

— Роздягайтеся, — звеліла вона. — Вам пощастило, лікар ще

1 ... 64 65 66 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти морських туманів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти морських туманів"