Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 86
Перейти на сторінку:
Одного разу, із пляшкою віскі в руці, він зробився надто говіркий і зізнався мені, що інколи пасажирами його літака були політичні в’язні, яких перевозили в наручниках, з кляпом і накачаних наркотиками. Проте він присягнувся, що йому ні разу не довелося скинути жодного з цих нещасних в море, це робили військові пілоти з гвинтокрилів.

— Це називають «польотами смерті», — додав він.

Спочатку забрали Ваню Гальперін. Дочекалися, коли закінчиться концерт Вівальді в театрі «Колумб», і заарештували її в убиральні на очах у решти оркестрантів.

— Ходіть з нами, сеньйорито. Не хвилюйтесь, це стандартна процедура. Залиште скрипку, ми привеземо вас назад, — кажуть, саме це їй сказали.

Бити її почали в автомобілі. Ймовірно, її затримали, щоб вивідати щось про її брата, який пішов у партизани, але родина вже кілька місяців нічого про нього не знала. Інші музиканти, які були свідками того, що сталося, сповістили батьків Вані, ті пустили поголос між друзів і почалася голгофа намагань її визволити. Останнє, що про неї було відомо, — те, що хтось її бачив у Вищій школі суднової механіки, яку використовували як осередок тортур.

Потім викрали двох членів богемної компанії, і решта швидко розсіялась. Видавець однієї з газет, з якою співпрацював Хуан Мартін, нишком призначив йому зустріч у кав’ярні, щоб попередити, що в редакцію приходили агенти служби безпеки й розпитували про нього.

— Негайно їдь звідси подалі, — порадив він йому, але Хуан Мартін не міг це зробити, не знаючи долі Вані: він мусив з’ясувати, де вона, перевернути небо і землю, аби її звільнити.

Проте того ж дня, вертаючись у свою мансарду, він розгледів неподалік непомильний силует одного зі страхітливих чорних автомобілів. Він розвернувся і неквапно, аби не привернути до себе уваги, пішов геть. Він не наважився просити своїх друзів про допомогу, аби не вплутувати їх.

Тієї ночі він спав, сховавшись серед могил на кладовищі Реколети, а наступного дня, за відсутності кращої ідеї, пішов у притулок бельгійських місіонерів. Католицька церква сприяла страшним репресіям, навіть ганебним польотам смерті, але були інакомислячі священники та черниці, які ризикували усім заради їхніх жертв, і багато з них дорого за це поплатилися. Бельгійці прихистили Хуана Мартіна на декілька ночей. Запевнили, що спробують знайти Ваню Гальперін, у них були списки викрадених людей з їхніми даними і фото, але йому аж ніяк не треба тепер наражатися на небезпеку. Про його зв’язок з Ванею дізнаються, це лише питання часу. Єдина його надія, сказали йому, це попросити притулку в якомусь посольстві: державний тероризм координується на міжнародному рівні, і якщо він фігурує в чорному списку своєї країни, то внесений в такий список і в Аргентині.

Хуан Мартін мав знайомство, яке виявиться найважливішим в його житті: то була культурна аташе німецького посольства, з якою він ділився статтями, які надсилав у її країну. Хоча німецький народ прийняв і підтримав тисячі біженців з нашого континенту, його уряд негласно підтримував диктатури Південного конуса Латинської Америки — з економічних, а може, й ідеологічних причин, бо велася боротьба з комунізмом. Посол був особистим другом одного з генералів хунти, але та культурна аташе ставилася до Хосе Мартіна із симпатією. Не маючи змоги надати йому прихисток в її власному дипломатичному представництві, вона відвезла його на машині в посольство Норвегії.

Мій син переховувався там п’ять тижнів, ночуючи на розкладачці в одному з кабінетів, в очікуванні звісток про Ваню Гальперін. Щомиті він уявляв собі ті муки, які переживала дівчина: допити, тортури, зґвалтування, дресировані пси, електричні розряди, щурі — все те, про що вже було відомо. Якщо її брата досі не знайшли, то могли затримати її батьків і катувати їх у неї на очах.

Через тридцять три дні в посольство прийшов один з бельгійських місіонерів і повідомив, що тіло дівчини було знайдене в морзі. Не залишалось сумніву, що то була Ваня, батьки її опізнали. Розбитий горем і виною за те, що живе без неї, Хуан Мартін вирушив у Європу з фальшивими документами, якими його забезпечило посольство.

І відтак, коли він уже перебував у безпеці в Норвегії, до мене несподівано навідався Гаральд Фіске, орнітолог, з яким я познайомилася на фермі Санта-Клара, і привіз вістку і короткого листа від мого сина, написаного ним за кілька митей до того, як у супроводі посольського службовця він поїхав у аеропорт. То було холодне послання, в якому він сповіщав мене, що незабаром зможе надати мені необхідну інформацію про товар. Тобто зашифроване.

— На даний момент він не хоче, аби його батько знав, де він, — сказав мені Гарольд.

Я з відносним спокоєм і безконечним терпінням витримала майже чотири роки тривоги за долю єдиного сина, який в мене лишився, і коли зрозуміла, що цей норвежець бачив його кілька днів тому, у мене підкосилися ноги і я з риданням осіла на стілець. Відчуття полегшення було схоже на вибух адреналіну, спричинений страхом, пустка всередині тіла, після якої венами пробігся вогненний шквал. На мій гучний плач прибігла Етельвіна, і невдовзі довкола мене зібралась уся родина, також плачучи, а вісник тим часом дещо спантеличено дивився на цей сплеск почуттів.

Гаральд уже рік перебував на дипломатичній службі в Аргентині, куди приїхав сам, позаяк із дружиною він розлучився, а діти вчилися в європейських університетах. Він прилетів з Буенос-Айреса, щоб розповісти мені про Хуана Мартіна, про те, як той вчасно втік, про його життя в Буенос-Айресі, доки там не розв’язалася брудна війна і він мусив переховуватися, про його роботу журналіста, ди­скретне життя під чужим ім’ям, про його друзів і кохання до Вані Гальперін.

— Він не хотів їхати без неї, — сказав нам Гаральд.

Ми тоді цього не знали, але за сім років, упродовж яких тривав той геноцид в Аргентині, зникли безвісти і загинули понад тридцять тисяч людей.

Мусив минути ще один рік, поки я нарешті змогла зустрітися з Хуаном Мартіном. Він прибув у Норвегію з розбитим серцем, переляканий і пригнічений, але на допомогу йому прийшла Норвезька рада у справах біженців, яка існувала з кінця Другої світової війни. Її представник чекав його біля трапу літака і відвіз у відведену йому маленьку студію в центрі Осло, обладнану усім необхідним для зручного перебування, там навіть був теплий одяг його розміру, позаяк він покинув південну півкулю влітку, а там була люта зима. Рада, і зокрема той добрий чоловік, стали його рятівним колом у перші місяці, коли забезпечували його грошима на

1 ... 63 64 65 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віолета, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віолета, Ісабель Альєнде"