Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Він же клерикал… Перед лицем своєї партії… З секретарем, який втручається в справи честі… Ах, боже ти мій, ви навіть не уявляєте мого жалюгідного становища! А та — яка вітрогонка! Ви ж самі бачили? Закохана, мов кішка, в художника, в отого мерзотника… Завтра вони помиряться, а мені, вибачте, що тоді робити? У дурні пошиюсь, ось що! Подумайте, синьйоре Меїс, зрозумійте мене… Запевняю вас, це справді так.

— То ви залишаєте мене напризволяще в такій скруті? — у розпачі спитав я знову. — Я ж тут, у Римі, нікого не знаю!

— Але зарадити можна! Можна! — поспішив заспокоїти мене Папіано. — Я саме хотів пораяти вам… Ми з тестем тільки заплутаємо все, ми для цього непридатні… Ви маєте слушність, кожен на вашому місці не стерпів би. Я згоден з вами: кров не вода. Ось що я вам пораджу: негайно зверніться до двох будь-яких офіцерів королівської армії. В справі честі вони не відмовляться бути свідками такої благородної людини, як ви. Ви представитесь їм, розкажете, що сталося… їм не вперше робити таку послугу приїжджому.

— Гаразд, — похмуро мовив я до Папіано, коли ми наблизились до нашого будинку, і, покинувши його з синьйором Ансельмо, пішов геть.

І знову різонула душу гірка думка про цілковиту мою безпорадність, про безвихідь. Як мені в такому становищі викликати когось на дуель? І досі не втямлю, що нічого, ну нічогісінько вдіяти неспроможний? Два офіцери? Отакої! Але ж вони передусім поцікавляться, з повним на те правом, хто я такий. А я той, кому можна плюнути в лице, надавати ляпасів, кого можна віддубасити, та ще й прохатиму, щоб били дужче, але тихо, без зайвого галасу… Два офіцери! Якщо навіть я зважуся відкритися їм, навряд, чи вони повірять, а що запідозрять бозна в чому, то вже напевне. Та це було б так само марно, як у випадку з Адріаною: офіцери хоч і повірять у те, що я розповім, вони порадять спочатку ожити, а вже потім діяти у відповідності з кодексом честі: дуелі — не для мерців…

Отож мені доведеться тихо-мирно перетерпіти образу, так само, як щойно перетерпів крадіжку? Той негідник зганьбив мене, ледь не дав ляпаса, кинув виклик, а я втечу, мов боягуз, щезну в непроглядній пітьмі тієї нестерпної долі, що судилася мені, нікчемному, ненависному самому собі?

Ні, ні! Як же тоді жити? Терпцю не стане! Ні, досить! Досить! Невиразне передчуття пойняло мою душу пекучим болем, ноги підкошувались, мене всього трясло. Я зупинився.

— Але спершу принаймні… — бурмотів я, мов у лихоманці, — спершу треба все ж таки спробувати… Чом би й ні? А раптом вийде… Можна спробувати… Щоб хоч перед самим собою не бути таким нікчемою… Якщо вийде, я не так зневажатиму себе… А втрачати вже, власне, нічого… То чому б не спробувати?

Я був за два кроки від кав’ярні «Араньйо». «Отут, отут і спробую. Ризикну!» Мене підстьобував сліпий порив, і я ввійшов до кав’ярні.

У першому залі сиділо за столиком п’ятеро чи шестеро артилерійських офіцерів. Один з них, побачивши, що я нерішуче зупинився біля дверей, почав роздивлятися на мене. Тоді я легенько вклонився йому і тремтячим од хвилювання голосом промовив:

— Прошу вас… вибачте… Можна звернутися до вас?

Це був зовсім юний безвусий лейтенантик, мабуть, недавній випускник військової академії. Він швидко встав і підійшов до мене.

— Будь ласка, говоріть, — озвався він чемно.

— Дозвольте відрекомендуватися: Адріано Меїс. Я приїжджий і нікого тут не знаю… Я мав… Я посварився… Мені потрібні два свідки… Я не знаю, до кого можна звернутися… Чи не могли б ви з одним із ваших друзів…

Юнак збентежився і якусь хвилю здивовано розглядав мене. А тоді обернувся до своїх товаришів і голосно гукнув:

— Грільйотті!

Той, кого він покликав, теж був лейтенант, але значно старший за віком. Вуса в нього були хвацько закручені вгору, в око заправлений монокль, волосся прилизане й напомаджене. Він підвівся, не уриваючи розмови з приятелем («р» вимовляв гаркаво, на французький лад), і підійшов до нас, привітавшись зі мною стриманим кивком.

Побачивши, як він встає з-за столу, я хотів попросити лейтенантика: «Цього не треба! На бога, тільки не цього!» Та враз я збагнув, що тут ніхто ліпше за нього не залагодить моєї справи. Цей хвацький лейтенант, безсумнівно, знав кодекс честі, мов свої п’ять пальців.

Те, що він мені набалакав про мою справу і чого від мене зажадав, я не можу детально переповісти… Я мусив телеграфувати, не знаю вже, куди і кому, усе розповісти, зробити необхідні уточнення, переговорити з їхнім полковником ça va sans dire[32], як це зробив свого часу він сам, коли ще не був військовим і з ним трапилося щось подібне в Павії. Бо в справах честі… І заходився перелічувати статті і прецеденти, і казуси, які траплялися в судах честі, та ще казна-що.

Я відчув себе мов на голках, щойно загледів його. А як мені тепер було вислуховувати цю балаканину! Зрештою терпець мені урвався:

— Атож, добродію! Але ж я все це знаю! Ви маєте слушність, я не заперечую. Та як же я можу кудись телеграфувати зараз? Я ж сам-один! Я хочу битися на дуелі! Битися негайно, завтра ж, коли це можливо… без ніяких зволікань! Навіщо мені ваші подробиці! Я звернувся до вас, маючи надію обійтися без дріб’язкових формальностей, без отаких, вибачте на слові, дурниць!

Після вибуху мого гніву розмова перейшла майже в сварку і несподівано закінчилася гучним реготом усіх присутніх офіцерів. Я вибіг з кав’ярні, нетямлячись од люті, з червоним лицем, ніби мене там відшмагали, схопився за голову, наче боявся втратити глузд, і кинувся навтьоки, подалі від того шаленого реготу. Заховатися, причаїтися десь. Але де? Вдома? Про це навіть думати було огидно. І от я йшов, ішов світ за очі, аж поки спинився, знесилений до краю. Не мав уже снаги нести далі свою нещасну душу, зневажену й потоптану, взяту на глузи, переповнену вщерть тяжкою тугою. Трохи постояв як укопаний і рушив далі, ні про що не думаючи, мовби отупілий, і не відчуваючи більше ніякого болю. Я довго блукав вулицями, втративши відчуття часу. Зупинявся то тут, то там перед вітринами крамниць, які поступово зачинялися. Мені здавалося, що вони зачиняються одна за одною лише для мене, назавжди. А вулиці все безлюдніють тільки для того, щоб я лишився сам, блукаючи в нічній темряві серед мовчазних темних будинків з позачинюваними дверима і вікнами — назавжди зачиненими