Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

для мене. Все життя замикалося, стихало, гасло — усе затягував густий морок. Це життя вже не мало для мене ні глузду, ні мети, я споглядав його, ніби здалеку. І ось, мимоволі, наче вело мене якесь невиразне відчуття, що охопило все моє єство і нестримно в мені наростало, опинився я на Понте Маргеріта. Стояв, обіпершись на парапет, і не зводив очей з чорної нічної річки.

— Кинутись туди?

Я здригнувся від жаху, і той жах збудив усі мої життєві сили, підняв люту ненависть до тих, хто здалеку знову штовхає мене на самогубство, як колись біля водяного млина в маєтку Стіа. Адже всі мої біди через них — через Ромільду та її матір. Ніколи б мені не спало на думку вдавати самогубство, аби позбутися їх. З їхньої ласки вештався я два роки мов тінь у своєму уявному посмертному житті, а тепер вони знову пхають мене до води, тягнуть за волосся, аби я сам здійснив їхній вирок. Отже, вони справді вбили мене! І звільнились тільки вони, а не я!

Охоплений обуренням і гнівом, я гарячково думав: а чи не можна помститися їм замість того, щоб самому іти на згубу? Та кого, власне, я збираюсь убивати? Небіжчика… тінь…

Я стояв, наче осліплений яскравим світлом, яке раптом бризнуло у вічі. Помститися? Отже, їхати туди, в Міраньйо? Здерти з себе лжу, бо вона вже нестерпна, вона душить мене! Повернутися живим — це буде для них найбільша кара. Повернутися під своїм ім’ям, не ховаючись, з усіма своїми колишніми знегодами, мороками, справжніми, невигаданими. А як бути з нинішніми? Чи зможу я скинути їх зі своєї душі, як важкий, непотрібний тягар з плечей? Ні, ні, ні! Я відчував, що не можу цього зробити, і стояв на мосту, сповнений тривожних сумнівів і ще не певний своєї долі.

Тим часом я щось намацав у кишені пальта, нервово м’яв його пальцями і ніяк не міг збагнути, що то таке. Нарешті вийняв з кишені і побачив, що то моя шапчина, яку я машинально запхав туди, ідучи в гості до маркіза Джільйо д’Аулетти. Вже розмахнувся, щоб кинути її у воду, аж тут зненацька блискавкою сяйнула мені нова думка. Власне, в пам’яті чітко зринуло те, про що я подумав колись у поїзді на шляху між Аленгою і Туріном.

— Отут, — промовив я, ніби марив, — на цьому парапеті… капелюх… палиця… Так! Там, біля водяного млина в маєтку Стіа Маттіа Паскаль, а тут — Адріано Меїс… Раз і назавжди! Я помщуся їм! Приїду живий!

Радісний порив підбадьорив мене, додав сили й снаги. Так! Саме так! Не себе, мертвого Маттіа Паскаля, повинен я знищити, а безглузду вигадку, дику фікцію, від якої потерпав два роки, — цього Адріано Меїса, приреченого бути страхополохом, ошуканцем, нікчемою. Я повинен убити цього Адріано Меїса, у якого під вигаданим ім’ям криється мозок із клоччя, серце з пап’є-маше, а в гумових судинах тече підфарбована водичка. Достеменно так! Падай же з мосту, падай, понура маріонетко! Утопись, як Маттіа Паскаль! Туди тобі й дорога! Нехай оця тінь живої істоти, народжена брехнею, і загине так само — від нової брехні! І все скінчиться! Може, й Адріані буде легше? Вона стільки кривди зазнала від нікчемного Адріано Меїса! Я не зважатиму на образу, яку заподіяв мені той мерзотник. Адже він ницо, підступно напав на мене. Певна річ, я не боюся його аніскілечки, але ж образив іспанець не мене, а його, Адріано Меїса. І ось тепер Адріано Меїс накладе на себе руки.

Іншої ради я не мав!

Однак мене охопив дивний трепет, ніби я насправді збирався когось убити. Та на серці враз полегшало, розум прояснів і стало радісніше.

Я роззирнувся, чи немає кого поблизу на набережній Тібру: скажімо, поліцейського, котрий, можливо, спостерігав за мною, побачивши, що я довго стою на мосту. Я хотів переконатися: спершу заглянув на площу Ліберта, потім на набережну Мелліні. Ніде нікого! Тоді повернувся на міст, але перед тим зупинився між деревами під ліхтарем, вирвав аркушик із записника і написав олівцем: «Адріано Меїс». Що ще? Нічого. Адресу й дату. Цілком досить. Весь Адріано Меїс отут — у цьому капелюсі, у цій палиці. Дома залишились книги, одяг… Гроші після крадіжки я носив при собі.

Я повернувся на міст, зіщулившись і тремтячи від страху. Ноги у мене підкошувались, серце шалено калатало. Я вибрав найтемніше місце, подалі від ліхтарів. Швидко зняв капелюха, засунув складений аркушик за стрічку, потім поклав капелюха на парапет, а поруч з ним палицю. Натягнув на голову шапчину, послану мені долею, яка врятувала моє життя, і, наче злодій, шаснув у темряву.

17. Перевтілення

Я дістався до вокзалу перед відходом поїзда на Пізу о дванадцятій десять.

Взяв квиток і забився у вагон другого класу. Чекаючи відходу поїзда, насунув шапчину аж на очі — не так для того, щоб замаскуватися, як щоб самому нічого не бачити. Адже перед очима невідступно поставала одна картина: капелюх і палиця, залишені на парапеті мосту. Може, тепер їх уже помітив якийсь перехожий… Може, в цю мить нічний сторож побіг до квестури заявляти про самогубство… А я ще й досі в Римі! Чому цей клятий поїзд не рушає? Мені перехопило подих…

Нарешті поїзд рушив. У купе, на щастя, я був сам. Підвівся, розпростав руки, потягнувся і з полегкістю глибоко зітхнув, наче з грудей упав важенний камінь. Це ж я знову оживаю, стаю самим собою, Маттіа Паскалем! Я знову я! Мені хотілося щосили закричати, аби всі почули: «Це я, я, Маттіа Паскаль! Я не помер! Ось я тут!» Мені вже не треба нічого вигадувати, не треба боятися, що мене викриють! Правда, спочатку треба дістатися до Міраньйо… І найперше — відверто заявити про себе, домогтися, щоб мене визнали за живого, і знову прирости до свого коріння. Дурень! Самовпевнений дурень! Хіба житиме спиляне дерево? А я сподівався прожити без коріння… Мені пригадалась інша поїздка — з Аленги до Туріна: яким щасливим вважав я себе тоді! Божевільний! Думав, визволення… Нічогеньке собі визволення — зі свинцевою мантією брехні на плечах! На плечах привида, тіні…

Правда, знову доведеться терпіти на шиї свою дружину і тещу на додачу. Адже вони не переставали гнітити мене й тоді, коли я був мертвий! А тепер я таки живий! І маю досвід. Тепер ми побачимо!

Коли я