Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 54

– Донечко, відчини,– промовила вже десь вп’яте, тихенько стукаючи в двері. Чесно кажучи, мало сподівалася, що через цих два слова мене впустять до майстерні, тож потрібно було вдаватися до важкої артилерії.– Я знаю, як можна повернути тобі магічні сили.

Секунда за секундою нічого не відбувалося, але я терпляче чекала. Знала, що Медінка думає й точно не проігнорує мої слова. Можливо, не повірить, але я їй ніколи не говорила неправди, тож рано чи пізно, а кровиночка таки вхопиться за цю хоч і крихітну, але таки надію.

– Як?– визирнула з-за дверей дещо засмучена, проте дуже зацікавлена русява голівонька.

– Час тобі вже познайомитися з моїм давнім другом,– посміхнулася я, хоч серце й розривалося на шматки через увесь той біль, що відчувала Медінка. Сподіваюся, таки сьогодні повернемо їй ту іскорку, якої донечці надзвичайно бракує.

– Він зможе повернути мені мої сили?

– І навіть збільшити їх, але його спершу треба знайти та в цьому мені потрібна твоя допомога.

– Дякую, мамусю. Я готова. Що робити?

– Ти маєш покликати його. Але краще не тут, бо з його габаритами можемо залишитися і без замку. Не хочеш трішки політати?– підморгнула їй, на що та радісно кивнула. Хоч Медінка й ненавиділа це через те, що не могла цього зробити сама, але все ж висоту за ті лічені дні, коли вона літала, полюбити встигла страшенно.

Ця подорож була чимось таким, чого я чекала вже давно. Вона подарувала ті самі незабутні миті з донечкою, коли між нами не стояло ніяких перепон у вигляді сварок чи образ. Ми просто обоє забули про все, насолоджуючись краєвидами Кепітелії, які Медінка бачила вперше в житті.

Проте на мою думку, ніщо не було таким же красивим, як захід сонця, який мав вже незабаром настати. Так-так, ми з крихіткою дещо відволіклись, насолоджуючись неймовірними краєвидами. А ще я знала, що дракон з’являється у такі моменти, які найбільш пропитані безнадією. Але другою умовою завжди є те, що та чи інша година має підсилювати магічні здібності, які використовує давній друг. Це непомітно для ендорців. Для інших же істот все значно інакше.

– І як його звуть?– поцікавилася Медінка, що вже стояла на березі моря й уважно вдивлялася в далечінь. Хвилювання захопило її остаточно, не даючи думати ні про що інше.

– Називай його просто дракончик. Повір, він зрозуміє, що то кличуть його.

Медінка подивилася на мене з якимось подивом, а на її обличчі мало не промайнула посмішка, проте донька зосередилася на досягненні нашої мети. Спершу вона намагалася кликати подумки, потім кричала мало не до втрати голосу й врешті-решт, замовкла, сумно вдивляючись в далечінь.

Я злегка обійняла її, намагаючись підтримати, проте вона вирвалася з моїх обіймів та побігла у воду. Одразу з’явилося дивне відчуття. Донечка навіть не збиралася зупинятися. Вона занурювалася все глибше, поки я намагалася наздогнати її. Хвилі ж пропускали Медіну, відкидаючи мене назад.

А потім немов у заповільненій зйомці дивилася як та зникає під водою. Тоді то й хвилі пропустили мене вперед, але я вже не могла знайти доньку. Марно розгрібала воду перед собою, остаточно втрачаючи надію. Плавати я так і не навчилася, але йшла та йшла вперед, розуміючи, що мені вже досить давно немає чим дихати. Коли тут мене вихопили на поверхню, немов вирвали з безодні приреченості та відчаю.

– І що ти собі надумала? Оце так шукаєш дракона? Знову ризикуєш? Чи просто вирішила навчитися плавати? Знай, це робиться зовсім не так,– злегка посміхався Даріс, хоч і був дуже схвильованим.

– Десь там наша донька,– схлипнувши промовила, продовжуючи видивлятися її з-поміж хвиль.

Даріс миттю залишив мене і кинувся вперед. Він пірнав, виринав, щоб набрати повітря і знову повертався під воду. А моє серце пропускало удари. Один за одним. Невже я втратила її?

– Як ти могла допустити таке?– кричав Даріс, втративши віру.– Чому ти пустила її саму?

– Я…я не думала, що…а потім…хвилі не дали… мені наздогати…Медінку й забрати її звідти. Думаєш, я хотіла цього?– схлипувала, розклеюючись все більше й більше. Вперше за все життя втрачаючи контроль над собою.– Вона моє все, а я її втратила. Ніколи цього собі не пробачу.

З-за пелени сліз не бачила нічого й нікого навколо, лише раптом відчула заледве відчутний поштовх. Це була чиста магія, що давала енергії, сповнювала сил, повертала віру, проганяла смуток та давала хоч і крихітне, але відчуття чистої щирої радості, якої в моєму житті не було ось вже майже сім років.

– Мамо…тату..?– почувся голос зовсім поруч і я не повірила власним очам – донечка ступала по воді, стрибаючи по високих хвилях.– Я знову літаю!

– Медіночко,– кинулися ми двоє до неї та неначе змовилися, закружляли в повітрі. І всі образи, розчарування та хвилювання розвіялися за одну мить – вона тут, поруч з нами й це все, що мені коли-небудь було потрібно. Обіймала двох найдорожчих для себе людей і не могла повірити своїй радості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍