Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 53

Роки пролітали один за одним так швидко, що я не встигала цього й помітити. Наближалася та дата, на яку з завмиранням серця чекала вся наша не така вже й маленька родина. Лише Медіна Мортей спокійнісінько й далі просиджувала або в майстернях, або в бібліотеці цілісінькі дні. Звісно, не тоді, коли в неї були заняття з кваліфікованими викладачами, яких запросили в замок для доньки. Та й слухати не хотіла про те, що вона має ходити до якоїсь там школи. Частково, вона мала рацію, адже без володіння магією їй там буде нічого робити. І діти - вони чого тільки не придумають, щоб познущатися зі слабших. Але мені хотілося, щоб вона більше спілкувалася з власними однолітками чи навіть просто виходила на прогулянки.

Так, вона була досить активною дитиною й легко спілкувалася з будь-ким навколо, але це були ті, до кого вона вже звикла з самісінького малечку. Але коли влаштовувалися бали, донька замикалася в собі й або стояла осторонь, або тікала до бібліотеки. Звісно, в неї були віддані дядечки, що виконували найменші забаганки та турботливі батьки, але їй потрібне було нове коло спілкування.

Час від часу до нас навідувалася Бель у компанії Розалії та їх з Коліном шестирічної донечки Клейні й віднедавна ще крихітного синочка Артика. Але Медінка могла й слова промовити у їх компанії і це неабияк насторожувало. Особливо почала хвилюватися тоді, коли вона закрилася остаточно й говорила лише тоді, коли від неї цього вимагали викладачі.

Можливо, так і відображався її страх десятиріччя й трьох місяців – того моменту, коли мала повернутися сила доньки. Хоча чому страх? Я по очах рідненької бачила, що вона радіє цьому, але дивна меланхолія приходила практично одразу ж.

І ось нарешті настав довгоочікуваний день. За ним ще один, а потім ще і ще. Медінка закрилася абсолютно від усіх, не бажаючи навіть перебувати поруч з кимось в одній кімнаті. Вона вже навіть у бібліотеці не бувала, тікаючи у нову власну майстерню, якою хотіли її розрадити.

У десять років я раділа життю, змагалася з Крейгом, цікавилася новими дослідами Ейнара, ганяла по магазинах з мамою та молодшою сестричкою та весь вільний час проводила з Бель. А вона жодного разу навіть не побувала в саду – місці, що немов було її стихією. Земля – це природа, життя, а вона й виходила на свіже повітря лише тому, що потрібно було перебігти від замку до майстерні.

– Це я у всьому винна!– кричала моя зовсім не скромна особина, розкидаючись вогнем навколо. Даріс неначе знав і підготувався до цього, зробивши нашу кімнату абсолютно вогнетривкою, тож можна було спустити власну злість на всьому навколо.

– Кохана, тут немає твоєї вини.

– Як немає, коли це я навіть не думала про неї! Я бігала за цими дурнуватими ритуалами так, наче це було все, що мені потрібно. Я боялася втратити магію все своє життя, а влаштувала таку підлість власній донечці. Вона не заслуговує такого. Навіть не уявляю як тяжко їй знаходитися поруч з наймогутнішими магами, не маючи ані краплинки сили.

– Можливо й так, але чи ти це все влаштувала? Чи був у тебе вибір? Ні, люба.

– Але ж якби не моя тупість, то цього всього не було б!

– Впевнена? Бо я пригадую, що все розпочалося з того дня, коли врятував тебе з озера. Можливо, ти й сама туди зайшла, але не пригадуєш, хто саме хотів тебе вбити?

– Точноо,– схопилася я на ноги й побігла.

А підступний Даріс навіть не поворухнувся. На тобі, Даяно, підказку – біжи й витягуй донечку з халепи, а я собі тут посплю. Оце чоловіченько в мене. Хоча…ну добре. Я розумію, що він мені в даному випадку нічим не допоможе, а лише нашкодить. Єдина, кого можу взяти з собою – це Медінка та її якось потрібно вмовити на це. А ще ми муситимемо для початку знайти нашого «рятівничка». Чесно, я його вже встигла добряче полюбити, але Даріс нагадав про нього не надто приємні речі. Що як він не допоможе?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍