Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Глава 32.

- Ти впевнена, що все спрацює?  – стурбовано (у сенсі з тривогою) поцікавився Алекс.

Я тільки кивнула і потерла лапою за вухом.

Миров здивовано оглянув мене з голови до ніг... ну, лап.

- Контроль пройшла?  - Невдоволено поцікавилася я, свердлячи хлопця поглядом у відповідь.

- Пройшла, - задумливо повідомив Алекс.  – Слухай, а в тебе завжди очі такі?

- Гарні?  – «скромно» довідалася я.

- Світяться, - хмикнув Миров.

Показавши хлопцеві мову (наскільки це було можливо у вовчому вигляді) я знову потягла лапу до вуха.  Стоп, настав час припиняти;  це вже починає входити до звички.

У двері моєї кімнати призовно постукали.  Прибравши пазурі, я постукала у відповідь.  Звуки з того боку стали ще голоснішими, але я не замовкла.

Першим здався Алекс.  Відсунувши мене ногою, він відчинив двері, щоб Міша міг зайти.

Ось тільки Миров не врахував, що я не люблю, коли мене відпихають ногами.  Саме тому через пару секунд Рудий бігав по периметру приміщення, іноді верещачи від болю.

Постає питання, чому він, а не Саша?  Ну, промахнулася трошки, з ким не буває…

Я зі щирою насолодою спостерігала, як хлопець стрибав на одній нозі і судомно ловив розкритим ротом повітря.

- Так, коли вовк за ногу кусає, то це боляче, напевно, - співчутливо заспівав Миров і тут же завбачливо відшахнувся, щоб не стати наступною жертвою «сірого та зубастого».

Рудий у відповідь жалібно заскулив і жваво відстрибнув від мене подалі, захищаючись шваброю.

Стоп, а звідки вона взялася?  Ех, казала мені мама, що в кімнаті треба прибиратись…

- А що ти тут, власне, забув?  - я схилила голову набік і тепер пропалювала Мішу поглядом.

- Я був посланий до вас з великою метою, - прийшовши до тями, промовив Рудий.

- Хто ж тебе так послав?  – здивувався Алекс.

Міша скривився і кинув на друга погляд а-ля «подивився б я на тебе після укусу шаленого вовчища, коли ще й знущаються всі навколо».

- Принести просили, - пробурчав Рудий, виймаючи з кишені пакетик дуже підозрілого вигляду.

- І…?  - Спробувала розговорити Мішу я.

- Це вам, - сказав хлопець.

- За що?  - не зрозуміла я.

- Для справи, - пояснив Рудий.

- Ні, ну ти б так одразу і сказав, - набув задумливого вигляду Миров.  – А для якого?

Міша зміряв мене зневажливим поглядом, довірливо взяв Алекса за руку і вмостився разом з ним на край мого ліжка.

Щоправда, йому одразу довелося схопитися, бо один безневинний сірий вовк спробував повторно тяпнути декого за кінцівку.

- Начебто може допомогти проти Олени, - пояснив Рудий.  – Це така трава…

- Коноплі?!  - З радістю схопилася я і закопалася носом у пакет.  - У-у-у, дай мені іграшку, іроде!

Міша відсторонено взяв із полиці м'ячик і кинув його мені.  Я ж, на свою велику ганьбу, зловила цей м'яч зубами.  Хлопці здивовано витріщалися на мене, не в змозі зрозуміти те, що сталося.

- Ви що, ніколи не бачили вовка, що тримає у зубах гумовий м'ячик?  - зверхньо поцікавилася я, швиденько випльовуючи цей нехитрий предмет.

Друзі переглянулись і заперечливо похитали головами.

- А бачили вовка, який грає на піаніно?  - Натхненно поцікавилася я, чекаючи реакції.

- Ні, - приголомшено відповіли обидва, мабуть, чекаючи видовища.

- І не побачите, - запевнила я їх і розтяглася на килимку. 

Міша зрозумів, що йому настав час йти, тому впхнув другу пакетик зі словами, мовляв «це супер-мега-крута рослина, що діє на вампірів, якщо змішати з водою».

- Так, до речі… - зам'явся Рудий на виході з кімнати.  – Давно хотів спитати, а які саме у вас стосунки?

Я підвела очі до стелі. Миров створив приблизно такий самий жест.

Мабуть, коли природа роздавала всім мізки та логіку, Міша у черзі за шкідливістю час коротав.

- А які у нас можуть бути стосунки, якщо ми навіть при тобі цілувалися?  – нарешті промовив Саша.

- Ну, може, це було штучне дихання, - зауважила я, звертаючись швидше до Мирова, ніж до Міши.

Алекс замість відповіді притягнув мене до себе та поцілував.  Зважаючи на те, що я все ще була вовком, вийшло небагато… дивно.

- Тепер зрозуміло?  – усміхнувся хлопець.

Я кивнула, а Рудий тільки хитро посміхнувся.

- Не знав, що ти ще й зоофіл, - переможно промовив Міша перед тим, як із силою зачинити за собою двері.

- Ну я ж не трахаюсь з ним у такому вигляді!  - Крикнула я вслід хлопцеві.

З-за дверей пролунав гучний регіт, а потім Рудий почав спускатися сходами, оскільки сходи почали рипіти.

- А чи не хочеш спробувати?  – мило поцікавився Миров.

Я, виключно в запобіжних заходах, відповзла подалі від хлопця і сховалася під столом.

- Отже, настав час починати, - запевнив Алекс швидше сам себе, ніж безпосередньо мене.

- Ти готовий?  – все ж таки вирішила я підбадьорити Мирова.

- Я завжди готовий, - посміхнувся хлопець.

- Я ебу собак, завжди готовий одразу трахнути кілька котів.  Так, я зоофіл, не кажи.  Краще мені собачку подаруй! - промуркотіла я собі під ніс. 

Алекс завмер на місці, тож я в нього на повному ходу врізалася.

- Що?  – ошелешено нахилився він до мене.

Я ж тільки потерла забите чоло і ображено подивилася на хлопця.

- Пісенька така є, - підбадьорила, називається.

Миров звично зітхнув і поплентався вниз.

- Сиди тут, - твердо заявив він, помітивши, що я збираюся спуститися сходами разом з ним.  - Сама зрозумієш, коли з'являтись.

- Так-так, не тупа, - пробурчала я, сідаючи між двома кріслами.  - Йди вже.

Саша ще раз перевірив, що зі мною все гаразд, йти з ним і наводити бідну жінку в жах я не збираюся.

Нарешті Миров попрямував на перший поверх, мабуть, ще раз повторюючи те, що йому належить зробити.

- Доброго вечора, - пролунав голос Саші.

Судячи з тихого скрипу, він сів поруч із мамою на диван.

- Привіт, - озвалась жінка.  – Приєднаєшся?

- А що це?  - Судячи з тону, Миров скривився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍