Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки ми кінець-кінцем дійшли до нашого дому, вже поночіло; але на цьому наша купівельна пригода не закінчилася.
Мати ще в дорозі додому здавалася чомусь заклопотаною і стривоженою. Коли я запитав, що її турбує, вона довірилась мені, її непокоїла та анкета, яку ми мусили заповнити, коли виміняли дукача в «торґсині», і тоді я теж зрозумів, яка небезпека нам загрожує.
Селянство ігнорувало розпорядження про здачу всяких монет та іноземної валюти, і це спричинило численні арешти й тортури в катівнях ҐПУ. Ми не порушили того розпорядження, бо дукачі не підпадали під категорію дорогоцінностей. Але ми допустились помилки, записавши дукач як «монету» в бланку офіційної оцінки. Цей «дрібний» недогляд міг тепер обернутись «серйозним злочином» супроти держави.
Наші побоювання невдовзі справдилися. Небагато й часу збігло після нашої купівельної виправи, як одного дня з полудня до нас завітала чимала група сільського начальства. Вона складалася зі знайомих нам членів хлібозаготівельної комісії нашої стохатки, яких цим разом супроводили озброєний міліціонер та голова сільради. Міліціонер був не наш сільський, а, очевидно, спеціяльно присланий до села районними властями. Ця особа і присутність стількох інших офіційних осіб підказували нам, що ситуація серйозна.
Коли вся група ввійшла в хату, голова сільради виступив наперед. Він заглянув у документ, що його тримав у руці, і прочитав звідти вголос прізвище моєї матері для з'ясування особи, хоч знав мою маму дуже добре. Далі він оголосив, що, «за вірогідними даними», ми маємо золото, яке давно вже повинні були здати до державної скарбниці. Він повідомив нас, що міліціонера прислано з наказом приставити це наше золото до райцентру. Ще він додав, що як ми доброхіть здамо йому золото, то вся справа буде закрита й піде в забуття. А наша відмова спричинить арешт голови сім’ї як «ворога народу».
їхня вимога видати наше неіснуюче золото видалася нам смішною, а думка про те, що моя матір може стати «ворогом народу» була й зовсім безглуздою. Та й матері надто часто доводилося бувати в таких тарапатах, щоб тепер вона могла розгубитись. Вона категорично заперечила, що в нас коли-будь були золоті монети, які треба здавати державі. Вона, як на те пішло, не могла б і сказати, як та золота монета виглядає! У «торґсині» ми купили харчі за золотий дукач, а не за золоту монету. А обмін дукача на харчові продукти в державній крамниці ні в якому разі не може вважатись незаконним, наполягала вона.
Та хоч би там як, а голова сільради наказав провести пильний трус у нашій хаті. Вони обнишпорили в нас усі кутки й закапелки, повитягали ввесь одяг, зазирнули під кожну покришку з кожного горнятка. Передивилися скрізь, позаглядали у все, але не знайшли нічого. Воно, правда, і знаходити не було чого, крім другого дукача, надійно захованого в нашому колишньому свинарнику.
Отож урешті комісія пішла з порожніми руками, і після цього, хоч як це дивно, а нам дали спокій.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
У другій половині лютого вдарили сильні морози. Різко впала температура, розгулялися завірюхи. Вітри з завиванням та свистом обламували промерзле гілля з дерев і здирали покрівлі з деяких хат. Але й таку сувору зиму можна було б витримати, якби не голод. А водночас мерзнути й недоїдати, бувши без харчів і без дров і не маючи надії роздобути одне й друге – це такий жах, якого не сила й уявити.
Наше село виявилося повністю відрізаним від світу. Високі снігові перемети поробили шляхи й стежки непрохідними. Снігу нападало так багато, що часом не можна було дверей надвір прочинити. Щоправда, люди й не збиралися виходити зі своїх домівок: нікуди було ходити. Усе село замели сніги, а його мешканці повільно вмирали з голоду по хатах.
Ми теж сиділи замкнувшись у хаті. Хоч і безуспішно, але ми намагалися тамувати відчуття голоду читанням або переказуванням різних історій. І часто молилися. Мама падала навколішки перед образами, а ми приклякали поряд, повторюючи за нею слова молитви. Тоді ми почували себе якось певніше, вірячи, що Бог почує наші молитви і невдовзі пошле нам якусь поміч. Не раз я чув, як мама зверталася до образів: «О, всемогущий Боже: Ти наслав на нас Свій гнів і Свою кару в час, коли сатана також мучить нас. За що Ти нас караєш так, всемогущий Боже? Змилуйся над нами і поможи нам витримати ці сатанинські муки».
Потім, немов каючись за свої докори Богові, вона проказувала довгу молитву-благання. Мій брат Микола відмовляв свою власну молитву. Він також хотів спізнати причину, за що Господь наслав таку муку на людей, які щиро вірили в Нього. Закінчував він завше тим, що благав Бога, аби Той послав нам трохи хлібця. Ось так ми збували час у молитвах, мріях, надіях і в сподіванні якогось чуда.
А дні й ночі, здебільша з лютими завіями, йшли нескінченною плетеницею. Та одного ранку буря вщухла і надворі залягла тиша. Благеньке проміння сонця пробивалося крізь намерзлі шибки вікон. Ми з Миколою надумалися вийти надвір, але довго ніяк не могли відчинити дверей. Кінець-кінцем, рипаючи дверима туди-сюди і поволі відсовуючи сніговий замет, нам це вдалося, і ми вийшли в чудовий ранок з іскристим снігом, блакитним небом і ясним свіжим повітрям.
Тиша й снігове одноманіття панували в селі. Єдиними ознаками життя були тоненькі цівочки диму, що де-не-де струмили вгору з коминів. Та над багатьма хатами у нас по сусідству ані сліду диму не було. Невже в людей там не топилося? Як же вони могли лишитись живими, дивувалися ми, не опалюючи своїх хат у таку холоднечу?
Щоб самим переконатись, як воно насправді, ми побігли насамперед до Дмитрової хати, що не подавала жодних ознак життя. Дмитро так і не вернувся додому, коли ото його забрали до райцентру. Його молода дружина Соломія залишилася сама з донечкою. Вона ходила на роботу в колгосп, беручи з собою й дитинку. Як дружина репресованого, вона також вважалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
