Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

«Дорогі сусіди!

Будьте такі ласкаві, та поховайте нас по-людському. Я мушу залишити вас, дорогі сусідоньки. Вже далі так жити не сила. В хаті нема харчів, і навіщо мені жити без моєї донечки, що вже вмерла з голоду, та й без чоловіка. Якщо колись побачите Дмитра, розкажіть йому про нас. Він зрозуміє нашу біду і простить мені. Скажіть йому, що я упокоїлася мирно, з думкою про нього і наше дороге дитя.

Люблю вас, дорогі сусіди, і всім серцем бажаю, щоб ви якось пережили це лихо. Вибачте, що завдала вам клопоту.

Спасибі вам за все добре, що зробили для нас.

Соломія».

Прочитавши записку, ми стояли з хвилину непорушно й розгублено. Мама приклала ріжок хустки до уст, щоб стлумити ридання. Микола дивився на мертві тіла, мов на якусь неймовіру. А я відтворював у своїй уяві їхні передсмертні муки: голодне квиління дитини й останні передсмертні судоми її виснаженого тільця.

А які муки мусила пережити її мати! їй довелося безпорадно слухати, як дитина просить їсти, тоді як вона сама була напівмертва з голоду. Вона, думалось мені, мабуть, сприйняла останній віддих донечки з почуттям великої полегкости. Ще я бачив в уяві, як мати порається біля своєї мертвої дитини: зодягає її в те найкраще й найчистіше, що має, молиться навколішки біля неї і нарешті цілує востаннє перед тим, як накласти на себе руки.

Мама перервала мої думки. Нам треба було сповнити останні бажання нашої покійної сусідки й поховати їхні мертві тіла як належалось. Моя мама завше любила робити все згідно зі звичаєм. Але як ми могли дотриматись о цій порі узвичаєних вимог? Ми ж були надто кволі, щоб викопати в засипаній глибоким снігом і замерзлій землі могилу чи бодай навіть одвезти небіжчиць до цвинтаря.

Зваживши це все, ми вирішили залишити обох у хаті, адже якийсь час холод не дасть загнивати їхнім тілам. Отож ми просто поклали дитинча біля матері на широкій лаві, прикрили їх рядниною і відійшли собі.

Після цього сумного відкриття ми вже не могли бездіяльно сидіти вдома. Навколо нас було багато й інших хат, де не курилося з коминів. Ми були певні, що там також сталися подібні трагедії. Маму особливо непокоїла Борисова сім’я, а також одна вдова, що жила з дочкою-калікою по сусідству з нами. Може, вони ще живі, думала вона, і потребують допомоги.

Не гаючи часу, ми пішли до Борисової хати. Борис так само не повернувся з сільської буцегарні, а був перевезений до райцентру, і ніхто його більш не бачив. Жінка його, Химка, залишилася сама з двома дітьми. Ми частенько до неї заходили, допомагали, як могли. Але останніми часами, коли розгулялися завії, ми до них уже не заглядали.

Наблизившись до Химчиного подвір'я, ми помітили там перед хатою щось чорне, що стирчало з-під снігу. Це була Химка. Її тіло зовсім замерзло і покрилося снігом. Передчуваючи, що і з дітьми її сталося найгірше, ми вбігли в хату; наші побоювання справдилися. На лаві лежав неживий найстарший Химчин син Трохим. Руки мав схрещені на грудях, очі примкнуті, а заціпеніле від морозу тіло було вкрите сіряком. В узголів'ї стояла мисочка з рештками воску від свічки. Ясно було, що Трохим помер передніше за матір. Потім, мабуть, аби врятувати життя другої дитини, Химка вибралася з хати шукати допомоги. Але, знесилена голодом, вона впала за кілька ступнів перед хатою, та так і померла на снігу.

Знайшли ми й меншу її дитину, хлопчика десь восьми років – у ліжку. Він був старанно накритий кількома старими одежинами і дивним дивом ще живий! Лежав собі, геть охлялий від голоду й занадто кволий, щоб поворухнутись. Тіло його задерев'яніло, і, здавалося, що він напівзамерз.

Ми мали негайно щось робити, щоб не дати згаснути останнім проблискам життя в цьому хлопчакові. У нас не було часу на споглядання та емоції. Ми занесли Химчине тіло до хати й поклали поряд з тілом старшого сина, померлого від голоду. І ще ми розуміли, що треба буде забрати меншого хлопця з собою додому, коли хочемо, аби він вижив, бо в його хаті стояла холоднеча й не було ані сліду дров та харчів. Ми обережно поклали його на санчата і перевезли до себе, сподіваючись, що тут він відживиться й оклигає. Мама поклала хлопчака в ліжко і сказала нам, що як Бог дасть, то він вичуняє.

Потім вона послала нас двох із санчатами до вдовиної хати привезти вдову та дочку-каліку до нас, коли ті ще живі. Вони мешкали близенько, і нам не забрало багато часу дістатись до їхньої хати.

Удова Шевченчиха та її каліка-дочка Діда також були жертвами комуністичного режиму. Кілька років тому, коли проводилася у нас колективізація, її чоловік був посперечався з представником партії. У них двох дійшло до пересварки, і ось тоді