Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Василь Макарович Добрянський. Спогади

 

Вступ

Ось і минуло 20 листопада 1997 р. Це день, коли мені, Добрянському Василю Макаровичу, синові Макара Дмитровича, внуку Дмитра Мокійовича, правнуку Мокія Миколайовича виповнилось 75 років.

Минуло три чверті століття, як я мав необережність з'явитись на цей світ.

Душу обгортає смуток та гіркота за безтолково прожите життя. Не вдалось мені ні просунутись по службі, ні зробити що-небудь путнє.

Можна вважати мене хронічним невдахою.

Невдачі мене переслідують із самого раннього дитинства.

Взяти хоча б такі випадки: коли мені було років чотири, я з однолітками пішов до ставка, де була копанка з кладкою; ступив я на мокру широку кладку, посковзнувся і шубовснув у воду. Вибрався з копанки я самотужки, бо і рятувати мене не було кому, мої друзі злякались і повтікали, а дорослих поблизу не було.

Або другий випадок: я поліз на черешню, щоб нарвати ягід. Коли злазив, зірвався, падаючи, пахом напоровся на сучок і сильно пошкодив ногу; шрам від цієї травми на нозі видно і зараз. Все літо 1927 року я пролежав у гайсинській лікарні.

Я думаю, не варто перераховувати всі інші випадки, але про тяжке поранення у 1941 році треба згадати, бо воно наклало злу печать на все життя. Але про це, мабуть, досить.

Я був не тільки невдахою, а ще й досить безтолковим у навчанні. У дев'ятому класі через математику мало не залишився на другий рік.

Зовсім інші справи з навчанням були у мого брата Анатолія.

Щоб стимулювати нас із братом у навчанні, наша мамаша Вікторія Юріївна (а точніше, Меланка) підказала батькові такий прийом: отримав п'ятірку - маєш готівкою п'ятірку, отримав чотири - маєш чотири карбованці. За трійку не отримував нічого, за двійку - мінус п'ять карбованців.

В мене виходило від'ємне сальдо, а мій брат в перший же місяць прибрав усю зарплату батька.

Довелося батькам відмовитись від такої стимуляції.

Мої опоненти можуть мені заперечити, що якщо я був такий безтолковий до науки, то як це вийшло, що лісогосподарський інститут я закінчив з відзнакою.

Тут ніякого секрету немає.

Запрацював принцип, кажучи російською мовою, «ущемленного хвоста».

Всім відомо, що ласкавий муркотливий котик зразу стане лютим хижаком, якщо йому добряче наступити на хвоста.

Радянські правителі на чолі з «отцом родным и учителем» добре наступили мені на хвоста, видавши в 1950 році постанову, згідно з якою громадяни з пошкодженням обох рук не допускаються до вищої освіти за своїм уподобанням.

Вийшло зовсім так, як у байці Леоніда Глібова «Мишача рада».

У цій байці розповідається про те, що миші на своїй нараді постановили, що в мишачій раді не можуть брати участі ті особи, що не мають хвоста.

Звернувся я в приймальню Сталіна. Описав, як довгих вісім років я був позбавлений зору і не міг учитись. І ось, коли зір повернувся настільки, що я зміг читати, підготувався до вступних екзаменів, вийшла постанова уряду, яка закрила мені доступ до вищої освіти - до єдиного шляху стати трударем.

Відповідь прийшла. Якийсь там вишкребок начальник приймальні на прізвище Поскрьобишев - у досить брутальній формі розтолкував мені, що постанова правильна і не суперечить конституції.

Вихід я знайшов у заочному навчанні, де нова постанова хоча і діяла, але не так принципово.

От і прийшлось мені «лізти зі шкури», бо ж була зроблена мені така божа милість - дана можливість учитися. Червоний диплом ще не гарантував доброго місця праці, довелося задовольнитись малим.

Те, що мене не поспішали просувати по службі (помічником лісничого я був шість років), я приписував тому, що не бажав вступати у партію, але тепер я розумію, що в начальники не годжуся і взагалі не мав особливих шансів вийти у велике начальство - це не моє амплуа.

Таким чином, я не піднімався високо, але і не падав низько, як це було з одним із босів лісового господарства. Я маю на увазі начальника Київського облуправління лісового господарства Шкабуру П. М.

Для повної картини своєї безтолковості наведу приклад вибору подруги життя.

Минуло лише п'ять років після закінчення світової війни. Більше тридцяти мільйонів молодих людей загинули на війні, для дівчат були скрутні часи.

Я, хоча і з тяжким пораненням, але з вищою освітою і доброю роботою, не мав ніяких прикростей з вибором подруги життя.

Який був вибір!

У віковому плані - від моїх ровесниць до таких, що були на 10 років молодші від мене.

За спеціальностями - вчительки, медички, телеграфістки, службовки.

За освітою - з середньою, вищою освітою.

Менш нахабні задовольнялись листуванням, а сміливіші приїжджали до мене в гості.

А обставини склалися так, що довелось послухати старших та розумніших. Мати говорила: «І для чого тобі гарна та грамотна жінка? Тобі потрібна проста, працьовита дружина».

От вона і вибрала невістку.

Згадується давня студентських годин пісня: «У коханні треба діяти сміливо, завдання вирішувати самому, і цю серйозну справу не можна доручати нікому».

Моя порада читачам цих рядків - у сердечних справах не користуйтесь підказками розуму.

Я вважаю, що моє життя не являє нічого цікавого для майбутніх представників нашого роду, хоча і думаю, що не кожному працівникові лісу випала можливість керувати посадкою дерев (культур), починаючи з висіву насіння у розсадниках аж до здачі в лісфонд не менше 850 га лісу.

А тому нема потреби докладно описувати свої пригоди, як це зробив мій двоюрідний брат Дмитро Захарович Добрянський у своїх спогадах.

Я думаю, що цікавіше буде розповісти про те, що не згадується в інших спогадах моїх родичів.

 

Михалівка

Коли я ще жив у селі, то запам'ятав специфічну мову селян того часу. Був я у селі через 60 років і звернув увагу, що специфічна вимова багатьох слів у селян уже відсутня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍