Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Сама назва села змінилася. Зараз кажуть там або Михайлівка, або Михайловка, а 60 років тому казали Михалівка, причому вимова букви «л» була тверда. На папері це роз'яснити дуже важко, простіше було б це продемонструвати при звукозаписі, але я спробую пояснити письмово.

Отже, м'яка вимова: Михаль-івка, а тверда - Михал-івка. Так твердо вимовляти можна не кожну приголосну, а лише деякі з них, наприклад: Л, Н, С, Т, Ц.

Ну а тепер докладніше про село Михалівку. Саме в цьому селі зародився рід Добрянських. На початку ХІХ століття в селі з'явився диякон Миколай Добрянський. Тут народився, жив і помер його син Мокій. У Михалівці народились, жили і померли Дмитро Мокійович, Василь Мокійович, Родіон Мокійович. Мій дід Дмитро Мокійович мав трьох синів: Захарія Дмитровича, який народився, жив і помер у селі, Федора Дмитровича - помер на чужині і мого батька Макара Дмитровича. (Я, так само, як і мій брат Анатолій, народився у Михалівці, але виїхав з неї).

Ось чому про це село слід знати більше.

Село Михалівка Гайсинського району Вінницької області України лежить на відстані 12 кілометрів від районного центру Гайсин північніше райцентру. На північ від Михалівки на відстані 4 км розташоване село Гранів; на південний схід від Михалівки - село Тишківка.

Історична довідка: с. Михалівка, с. Адамівка, с. Гранів і с. Тишківка до 1830 року належали польському магнату Адамові Чарторийському.

Після невдалого повстання польської шляхти проти царської влади ці села були передані в казну, а бунтарі вислані до Сибіру.

З того часу в селі Михалівка, як і в інших згаданих селах, ні панів, ні панщини не було. Земельними справами керувала сільська громада.

Але наш рід і при панові Чарторийському панщини не знав, бо його представники належали до духовного звання.

Через Михалівку пролягав Катерининський тракт. У село входив цей тракт з боку Умані, проходив по Дворянській вулиці, через центр, де стоїть церква, і виходив із села в бік Гайсина. З тих часів, як їздила Катерина II, і до цього часу вулиця Дворянська в декілька разів ширша, ніж інші вулиці.

Мій батько розповідав, що коли він був ще малим (років восьми) і їхав із своїм батьком на поле, то за селом у бік Умані бачив пні від здоровенних дерев, висаджених за часів Катерини.

Кілька слів треба сказати про вулиці села. Крім Дворянської, в селі були ще вулиця Випас, на якій жили Дмитро Мокійович та Родіон Мокійович, вулиця Кутяна, а під лісом - Причепівка, де жив мій дід по матері Юрій Іванович.

Пам'ятні місця села: в центрі стоїть церква Святої Покрови. Церква збудована з дубового бруса. Мій батько розповідав, що ціна одного погонного метра бруса була 0,75 руб. золотом. Бруски приганялись один до одного так щільно, що всередині церкви ікони малювали прямо на стіні.

Визначною пам'яткою іконопису XVII століття є іконостас цієї церкви, про який згадується в історії Грушевського.

Самому мені не пощастило бути в церкві і оглянути цей шедевр, але мій батько розповідав, що рама ікони з зображенням «тайної вечері» була з суцільного дубового бруса, на якому рельєфно вирізьблені грона винограду, переплетені листям.

Не можна не згадати про таку визначну споруду як корчма. Корчма називалася «Рим».

На вивісці над вхідними дверима корчми був зображений пан Твардовський між небом і землею. Янгол тягнув його на небо, а чорт - під землю.

Корчма стояла за 4 верстви від села на перехресті дороги з Гранова і дороги на Умань.

У вільний час селяни з Михалівки і Гранова приходили сюди погуляти, випити по кварті горілки, потанцювати.

Мій батько розповідав, а йому розповідав його батько, що в цю корчму любив ходити Миколай Добрянський. Щоб похвастатись своїм достатком, він підносив чарку горілки кожному із селян, котрі на той час були в корчмі. А потім сідав за стіл, замовляв графин горілки і кружляв його до дна.

Розповідають про такий курйозний випадок. Після того як Миколай почастував горілкою всіх присутніх і сів до столу, до нього підсів один односельчанин і, надіючись на чергову чарку, став клепати на свого сусіда в селі, говорячи, що нібито цей сусід назвав Добрянського мерзотником.

Миколай, не кажучи ні слова, розвертається і б'є в ніс цього наклепника. Той зразу не зрозумів, за що отримав ляпаса, піднявся з землі і питає Миколая: «За що це ти мене вдарив?». Миколай каже: «Чи твій сусід говорив що на мене, я не чув, а от те, що ти сказав, я добре чув і за це дав тобі по морді».

Серед Танців побутувала легенда, що жінка Марка (Марко - це дід Юрія) ходила до цієї корчми, напивалась і танцювала. От її і назвали Танець, а коли записували прізвище при реєстрах, то і Маркові дали прізвище Танець.

Це діла давно минулих днів. А що пам'ятав мій батько про цю корчму?

Десь у 1900 році, коли моєму батькові було років вісім, він із своїм батьком часто їздив Уманським шляхом на поле.

Проїжджаючи вищезгадане перехрестя доріг, дід Дмитро показав моєму батькові обабіч дороги, недалеко від перехрестя купу битого каміння і сміття і розповів, що на тому місці стояла корчма, яка в дні молодості Дмитра Мокійовича ще діяла і вивіску над дверима він бачив на власні очі.

Доцільно буде розповісти стару легенду про пана Твардовського. У XVII столітті у Польщі це була широко відома легенда.

Ця легенда - польський варіант твору Шіллера...

Багатий шляхтич пан Твардовський вів розгульне життя і на старість став жебраком. Не маючи засобів до дальшого життя, він дуже вигідно продає чорту свою душу. Пан Твардовський за свою душу виторгував молодість і багатство і знову почав пиячити. Але чорт поставив маленьку умову, що душу забере у пана, коли той буде в Римі.

Одного разу увечері після доброї випивки пан Твардовський, не дивлячись на вивіску корчми, зайшов туди, щоб продовжити гулянку. Тільки-но він сів за стіл, до нього підсів чорт і став вимагати його душу, бо корчма мала назву «Рим».