Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 27

Темрява клубочилася навколо, густа, майже відчутна на дотик. Я стояла посеред зруйнованої зали, де стіни тріщали й розповзалися в порох, а зі стелі звисали чорні клапті чогось схожого на дим. Повітря було важке, просякнуте запахом гару і тління. Нічний вітер свистів у щілинах, ніби тисячі голосів шепотіли мені прямо у вуха.

І серед усього цього хаосу — він.

Чоловік у зеленій мантії стояв спокійно, незворушно, немов буря, що роздирала цей світ, його не торкалася. Я не бачила його обличчя, але відчувала погляд, що пронизував наскрізь. Мені хотілося відступити назад, але ноги не слухалися. Навколо нього тіні здавалися густішими, вони ворушилися, мов живі створіння, витікаючи з-під його мантії, ніби готові поглинути мене.

— Хто ти? — спитала я, відганяючи від себе навʼязливе відчуття жаху. Мій голос відбивався від стін зали та повертався луною до вух.

— Я — це ти, — рівним чоловічим голосом промовив каптур.

— Не грайся зі мною! — я потягнулась до меча, але його не знайшлося на звичному місці. — Що ти забув у моїй голові?!

Чоловік розсміявся. Його глухий сміх, здавалось, звучав звідусіль. Невже я спитала щось настільки смішне?

— Я вже сказав тобі, Кайлін. Я — це ти. А ти — це я.

— Мене звати Кая. Не Кайлін.

Він не відповів, а лише пропалював поглядом очей, яких я навіть не могла побачити.

Чорна, густа, майже жива, тінь виливалася з його каптура, розтікаючись, мов чорнильні потоки. Вона звивалася, формуючи постаті, обличчя без очей, простягнуті до мене руки. Вони шепотіли, шепотіли без слів, але я розуміла їх. Вони кликали мене. Від їхнього шепоту мороз пробігав по шкірі, і мені здалося, що їхні голоси вже звучать у мене в голові.

Тінь хлинула вперед. Я хотіла закричати, втекти, але все сталося занадто швидко. Вона огорнула мене з усіх боків, обплутала, наче павутина.

— Поки ти не знатимеш, хто ти, — голос чоловіка звучав у мене в голові, — ти не дізнаєшся, хто я.

Ні. Ні! Я спробувала виштовхнути цей голос, але він заповнював кожну частинку мого єства. Очі палали, легені горіли, а світ навколо згасав.

Але раптом щось сталось.

Тепле, м’яке світло вирвалося зсередини мого тіла, осяюючи темряву, розриваючи її. Світло, яке виходило з мене, було сліпучим, нестримним, воно било, немов удар хвилі, змушуючи тіні відсахнутися. Вони корчились, змінювали форму, відступали, а потім зникали, розчиняючись у порожнечі. Я вдихнула — і чорна маса пройшла крізь мене, не залишаючи сліду.

Я схопилася на ліжку, задихаючись. Груди ходили ходором, серце несамовито калатало. У кімнаті панувала тиша, лише вітер свистів у віконних рамах. Піт холодними краплями стікав по спині, а пальці тремтіли, наче після справжньої битви.

Це був сон. Лише сон. Але я досі відчувала холод темряви на своїй шкірі. І що страшніше — відчуття, що вона ще не покинула мене остаточно.

Але він був занадто яскравим, занадто реальним. І це був не перший раз. Тіні намагалися щось мені сказати — чи, можливо, попередити. Так чи інакше, мені потрібні були відповіді, і я знала, де їх шукати.

***

— Як мені потрапити в Академію Тіней?

Лерон поперхнувся овочевим рагу та випустив з рук ложку, коли я перевела на нього нудьгуючий погляд. 

— Ти з дубу рухнула?

Я стиснула плечима. Сама прекрасно розумію, наскільки ідея пролізти в Академію ризикована та складна. Але відчуття, що пазл ось-ось складеться, що розвʼязка схована за високими мурами з сірого каменю на краю Етанору, не покидало мене. І хоча Арден погодився допомогти, я не могла довіритись йому повністю. Все ж, життя навчило брати відповідальність за наслідки на себе – і робити свої справи самостійно.

— Я ніколи не була так близько до розгадки, Лерон. У мене на руках всі карти. Півмісяць, Терон, ілюзія на кинджалі, смарагди, — «дзеркальний коридор і участь в змові Тіней» – додала подумки. — Але я впритул не бачу розгадки. Як поєднати все це? Навіщо це було теронійцям? Єдине, що поєднує все це — Академія. І якщо я не попаду туди з твоєю допомогою, то мені доведеться робити все самій. А це…

— …рівняється самогубству.

Я здригнулась і повернулась на голос. За моєю спиною стояв Гарт та свердлив мене пронизливим поглядом блакитних очей. Що ж, здається моя таємна операція перестала бути таємною. А Лерон, зрадник, бачив наближення Гарта і навіть поглядом не натякнув.

Командир швидким рухом підсунув стілець та вмостився поруч зі мною за столом.

— Що б ти не казав, кеп, а я буду стояти на своєму. Для мене це найважливіше зараз і я не зверну зі шляху, — гордо підняла носа, не зводячи впертого погляду з Гарта. В цьому двобої поглядів, здається, я все ж перемогла, бо він стомлено потер перенісся і поклав голову на руки, повністю закриваючи лоба світлим волоссям.

— Казали мені не завʼязувати тривалих стосунків з жінками, а я не слухав… От і маєш.

Лерон пирскнув в кулак. Здається, його тішили наші з Гартом постійні суперечки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍