Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 22.1

Перше ранкове сонце, що лилося крізь вікна їхнього нового дому, наповнювало кімнату золотистим світлом. Оксана і Мирослав прокинулися разом, відчуваючи, як важкі моменти їхнього життя поступово відходять у минуле. Вони були разом, і все, що залишалося попереду, було лише новим початком.

Оксана сиділа біля вікна, дивлячись на місто, яке прокидалося до нового дня. В її очах була ясність, яку вона давно не відчувала. Вона думала про все, що вони пережили — про боротьбу, про перемогу, про те, як вони змогли подолати всі труднощі і тепер стояли на порозі нового життя. Вона більше не боялася майбутнього, адже з Мирославом поруч їй більше не потрібно було триматися за минуле.

Мирослав підійшов до неї, злегка торкнувшись її плеча, і вона повернулася до нього. Їхні погляди зустрілися, і в цьому погляді було все — і любов, і вдячність, і рішучість залишити позаду всі болісні спогади.

— Я думав, — сказав він, сідаючи поряд з нею, — що нам потрібно залишити все позаду, щоб розпочати нову главу. Я хочу поїхати з тобою, Оксано, подорожувати, побачити світ, позбутися всього цього важкого минулого.

Оксана всміхнулася, і серце її наповнилося теплом. Вона вже давно зрозуміла, що ця подорож була для них не просто втечею, а можливістю побудувати майбутнє, яке не буде обтяжене нічим з минулого. Вони могли почати з чистого аркуша, і це було найбільше, що вони могли один одному дати.

— Я згодна, — сказала вона, її голос звучав ніжно, але впевнено. — Ми заслужили це. Ми заслуговуємо на нове життя, Мирославе.

— Тоді вирушимо. Ніщо не має значення, окрім нас.

Через кілька днів вони вже пакували валізи для своєї подорожі. Оксана вибрала кілька суконь для вечірніх прогулянок, кілька легких суконь для денних прогулянок, і, звісно ж, найкращий одяг для подорожі. Мирослав ретельно пакував свої речі, але на кожному кроці оглядав Оксану з посмішкою, яка ніколи не сходила з його обличчя. Це була їхня подорож, і вони вирушали в неї разом.

Вони вирушили в невідоме місце, далеко від людей і міської метушні. Літак, що перевозив їх до нового місця, був тихим і комфортним. Оксана дивилася в ілюмінатор, а Мирослав сидів поруч, тримаючи її руку в своїй. Їхнє мовчання було заповнене лише тишиною, що дарувала їм відчуття безпеки та спокою. Ніхто не міг їм заважати, і вони мали час тільки для себе.

Коли вони прибули до їхнього кінцевого пункту призначення, Оксана була вражена красою місця. Мальовничі пейзажі, скелясті узбережжя, синє море і нескінченне небо — все це було неймовірно і давало їм можливість забути про все, що було раніше. Вони відчували, як їхнє серце наповнюється світлом і теплом.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Мирослав, коли вони сідали на пляжі, тримаючись за руки.

Оксана посміхнулася і подивилася на нього.

— Відчуваю, що ми знайшли своє місце, Мирославе. Тут, з тобою, я можу забути про всі труднощі. Це місце стало для нас новим початком.

Мирослав подивився на неї, його очі сяяли радістю.

— Так, і це тільки початок. Все, що ми пережили, було важливо, але тепер ми маємо шанс створити наш власний світ. Ти і я. Ми будемо разом, і наше майбутнє буде таким, яким ми хочемо його бачити.

Вони провели цілий день на пляжі, насолоджуючись один одним, обмінюючись обіцянками про майбутнє, що їм належить. Вони зрозуміли, що тепер все залежить від них — від їхнього бажання, від їхнього вибору бути разом, незважаючи на все, що сталося.

Наступні кілька днів вони провели, досліджуючи місцеві околиці. Вони відвідали стародавні замки, прогулялися лісами, вечеряли під зірковим небом, і всі ці моменти були насичені коханням та гармонією. Вони більше не відчували себе такими, хто постійно намагається втекти від чогось. Вони більше не були людьми з минулим, яке на них тисло. Вони стали людьми, які могли будувати нове життя разом.

— Я більше не боюсь майбутнього, — сказала Оксана одного вечора, коли вони сиділи на березі моря, дивлячись на захід сонця.

— І я, — відповів Мирослав, — бо ми разом. І це важливо. Усі труднощі, всі випробування, я пережив їх заради цього моменту — заради тебе.

Оксана підняла голову, їхні погляди знову зустрілися, і в цей момент обидва зрозуміли, що їхнє кохання стало не просто емоцією, а справжнім фундаментом їхнього життя. Вони були впевнені, що це був їхній шлях, і що ніхто, ніщо не зможе їх розлучити. Вони були одне для одного — і це було найважливіше.

В кінці подорожі, перед тим як повернутися додому, Оксана і Мирослав стояли на вершині гори, що відкривала захоплюючий вид на безкрає море. Вони трималися за руки і розуміли, що тепер їхнє майбутнє було перед ними, і вони мали кожен крок пройти разом.

— Ми зробимо все разом, — сказала Оксана, посміхаючись.

— Разом, назавжди, — відповів Мирослав, і вони обнялися, відчуваючи, як їхні серця б’ються в унісон.

І цього разу вони знали точно — їхнє майбутнє буде щасливим, без минулого, яке їх тягло, і без страху, який колись переслідував їх. Тепер було тільки їхнє кохання, і воно стало їхньою найбільшою силою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍