Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

вони гниють і забуваються, а ти йдеш далі сам-один. Так було завжди.

Але тут, на цьому чудернацькому пагорбі посеред цього чудернацького краю, ще був час. У її товаришів ще був шанс вижити. Ось у чому полягала різниця, і вона, попри свою зневагу, невдоволення та гнів, трималася за неї так, як трималася за лопату — відчайдушно міцно.

Дивно, що вона так і не перестала сподіватися.

— Добре копаєш, — зауважив Дев’ятипалий. Він стояв над нею край ями, і вона глянула на нього примруженими очима.

— Я багато в цьому вправлялася.

Вона встромила заступ у землю біля ями, вперла руки в її стінки й вискочила, а тоді сіла скраю, звісивши ноги. Сорочка прилипла до неї від поту, а її лице ним обливалося. Вона витерла лоба брудною рукою. Він передав їй бурдюк із водою, а вона прийняла його й витягнула корок зубами.

— Скільки в нас часу?

Вона висмоктала з бурдюка порцію води, прополоскала нею рота й виплюнула.

— Залежить від того, як швидко вони їдуть.

Вона висмоктала ще й ковтнула.

— Зараз вони їдуть швидко. Не збавляючи швидкості, вони можуть напасти на нас пізно ввечері чи, може, завтра на світанку.

Ферро повернула бурдюк.

— Завтра на світанку. — Дев’ятипалий поволі вставив корок назад. — Ти сказала, тринадцятеро, так?

— Тринадцятеро.

— А нас четверо.

— Якщо навігатор прийде на допомогу, то п’ятеро.

Дев’ятипалий почухав щелепу.

— Сумнівно.

— Від того учня є якась користь у бою?

Дев’ятипалий поморщився.

— Небагато.

— А від Лютара?

— Я здивувався б, якби він хоч раз махнув у гніві кулаком, не кажучи вже про клинок.

Ферро кивнула.

— Отже, тринадцятеро проти двох.

— Нерівні сили.

— Дуже.

Він глибоко вдихнув і поглянув у яму.

— Не можу сказати, що я б образився, якби ти надумала втекти.

— Хе, — пирхнула вона. Дивно, але вона про це навіть не подумала. — Я залишуся. Подивлюся, що з цього буде.

— Гаразд. Добре. Не можу сказати, що ти мені не потрібна.

Вітер зашурхотів у траві та заохав довкола каміння. Ферро здогадувалася, що в такі моменти треба щось казати, але не знала, що саме. Вона ніколи не була говіркою.

— Одна умова. Якщо я загину, ти мене поховаєш. — Вона простягнула йому руку. — Згода?

Він підняв брову.

— Гаразд.

До неї дійшло, що вона давно не торкалась іншої людини, не бажаючи їй нашкодити. Дивно було відчувати, як вона тримає його руку у своїй, його пальці міцно обвили її пальці, а його долоня притиснулася до її долоні. Тепло. Він кивнув їй. Вона кивнула йому. Тоді вони розімкнули руки.

— А якщо загинемо ми обоє? — спитав він.

Вона знизала плечима.

— Тоді хай нас обклюють ворони. Яка, зрештою, різниця?

— Невелика, — пробурчав він і почав спускатися зі схилу. — Невелика.

Дорога до перемоги

ест стояв біля купки низеньких деревець на пронизливому вітрі на узвишші над річкою Кумнур і дивився, як рухається довга колона. Точніше кажучи, дивився, як вона не рухається.

Охайні лави Королівського полку на чолі армії принца Ладісли марширували досить хвацько. Їх можна було впізнати за блиском обладунків у нечисленних променях блідого сонця, що пробивалося крізь нерівні хмари, за яскравою формою офіцерів, за червоно-золотими знаменами, що маяли попереду кожної роти. Вони вже перейшли річку, вишикувані як слід, і разючо контрастували з безладом на протилежному боці.

Рекрути залюбки виступили рано-вранці, без сумніву, радіючи, що залишають жалюгідний табір позаду, але менш ніж за годину то там, то тут почали затримуватись окремі бійці, старші за інших чи гірше взуті, і колона втратила рівність. Люди ковзались і спотикались у наполовину замерзлій багнюці, лаючись і врізаючись у сусідів або чіпляючись чоботами за чоботи тих, хто йшов попереду. Батальйони перекручувалися, розтягувалися, оберталися з охайних блоків на безформні плями, зливалися з підрозділами попереду й позаду, і врешті-решт колона почала рухатися великими хвилями: одна група квапилася вперед, тим часом як інша завмирала, наче сегменти якогось страхітливого брудного земляного черв’яка.

Діставшись до мосту, вони позбулися всякої подоби порядку. Вояки пхалися нерівними ротами в його вузький простір, штовхаючись і крекчучи, стомлені та сердиті. Ті, хто чекав позаду, налягали на них дедалі сильніше, бо їм не терпілося перейти, щоб мати змогу відпочити, і масою своїх тіл вони сповільнювали все ще більше. А тоді посередині переходу загубив колесо віз, якого там узагалі не мало бути, і млявий потік людей на мосту перетворився на тонку цівку. Схоже було на те, що ніхто не знав, як його зрушити чи кого привести його полагодити, і всі просто перелізали через нього чи прослизали повз нього, затримуючи тисячі людей позаду.

По цей бік швидкоплинної води утворилася неабияка тиснява. Люди штовхалися та бурчали плечем до плеча, у повітря під усіма можливими кутами тицялися списи, а довкола кричали офіцери та невпинно збільшувалася кількість сміття та покинутого спорядження. За ними продовжувала судомний рух уперед велика змія повільних людей, підживлюючи безладдя перед мостом усе новими солдатами. Геть нічого не вказувало на те, що хтось хоч раз подумав, чи не спробувати зупинити їх, не кажучи вже про те, щоб це зробити.

І все це в колоні, без тиску з боку ворога та під час переходу більш-менш пристойною дорогою. Вестові страшно було уявити спробу виконати маневр із ними в бойовому строю серед дерев чи на нерівній місцевості. Він замружив і потер пальцями утомлені очі, але, розплющивши їх, усе одно побачив це страхітливе та смішне видовище. Він не знав, сміятися чи плакати.

Він почув стукіт копит на підйомі позаду себе. Лейтенант Джеленгорм, дебелий і непохитний у сідлі. Уяви йому, може, й бракувало, зате їздив він чудово і був надійною людиною. Добрий вибір для завдання, про яке думав Вест.

— Лейтенант Джеленгорм прибув, сер. — Здоровань повернувся в сідлі й поглянув у бік річки. — У них, схоже, якісь проблеми на мосту.

— І не кажи. Боюся, це лише початок наших проблем.

Джеленгорм усміхнувся.

— За нами, як я розумію, перевага в чисельності та перевага раптовості...

— Перевага в чисельності — може, й так. Раптовість? — Вест показав рукою на людей, що тупцялися на мосту, і почув нерозбірливі відчайдушні крики їхніх офіцерів. — Оцей набрід? Сліпий почув би нас за десять миль. А