Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

сліпоглухий, мабуть, занюхав би нас, перш ніж ми наполовину вишикувались би в бойовий порядок. Ми весь день будемо просто переходити річку. І це аж ніяк не найгірший із наших недоліків. Боюся, якщо говорити про командування, розрив між нами та нашим ворогом такий, що ширше нікуди. Принц живе у мрії, а його штаб існує лише для того, щоб за всяку ціну втримувати його там.

— Але ж, звісно...

— Це може бути й ціна наших життів.

Джеленгорм насупився.

— Та ну вас, Весте, мені не варто йти в бій, думаючи передусім про це...

— А ти й не підеш.

— Не піду?

— Ти добереш шістьох добрих бійців зі своєї роти з зайвими кіньми. Ви якомога швидше поїдете до Остенгорма, а тоді — на північ, до табору лорд-маршала Бурра. — Вест сягнув під плащ і витягнув свого листа. — Передай йому це. Повідом йому, що Бетод уже позаду нього разом із більшою частиною своїх сил і що принц Ладісла вкрай недоречно вирішив перейти річку Кумнур і дати бій північанам, що прямо суперечить наказам маршала. — Вест зціпив зуби. — Бетод помітить наше наближення за кілька миль. Ми передаємо вибір місцевості ворогові, щоб Ладісла міг показати себе відважним. Очевидно, відвага — найкраща політика у війні.

— Але ж не так усе й погано, Весте?

— Як доберешся до маршала Бурра, скажи йому, що принц Ладісла майже точно зазнав поразки і, цілком можливо, був знищений, а дорога до Остенгорма залишилася відкритою. Він знатиме, що робити.

Джеленгорм опустив погляд на лист, потягнувся до нього, а тоді зупинився.

— Полковнику, я дуже хотів би, щоб ви послали когось іншого. Я маю битися...

— Лейтенанте, б’ючись, ти не можеш реально вплинути на ситуацію, зате можеш це зробити, відвізши це послання. Повір, це не особисте. У мене немає важливіших завдань, ніж це, і я доручаю виконати його тобі. Ти розумієш отримані накази?

Здоровань ковтнув, а тоді взяв листа, розстебнув один ґудзик й обережно просунув листа під плащ.

— Звичайно, сер. Везти його для мене честь.

Він почав розвертати коня.

— І ще одне. — Вест глибоко вдихнув. — Якщо так станеться, що мене... буде вбито. Чи не міг би ти, коли це скінчиться, передати послання моїй сестрі?

— Та ну, не буде жодної потреби...

— Повір, я сподіваюся вижити, але це війна. Виживуть не всі. Якщо я не повернуся, просто скажи Арді... — Він на мить замислився. — Просто скажи їй, що я прошу пробачення. Ось і все.

— Гаразд. Але я сподіваюся, що ви скажете їй самі.

— Я теж. Хай щастить.

Вест простягнув руку.

Джеленгорм потягнувся донизу та стиснув її у власній руці.

— І вам.

Він пришпорив коня, погнавши його з узвишшя, геть від річки. Вест якусь хвилю проводжав його поглядом, а тоді глибоко вдихнув і подався в іншому напрямку, до мосту.

Хтось мав ізнову привести в рух цю трикляту колону.

Необхідне зло

онце сяяло половиною золотого диска за суходільними стінами, кидаючи жовтогаряче світло в коридор, яким човгав Ґлокта з високим практиком Фростом біля плеча. Із болем проходячи повз вікна, він бачив крізь них, як будівлі міста відкидають довгі тіні вгору, до скелі. Йому мало не здавалося, що за кожним вікном, до якого він підходить, тіні стають довшими та менш чіткими, а сонце — тьмянішим і холоднішим. Скоро воно зникне. «Скоро настане ніч».

Він зупинився на мить перед дверима до прийомної зали, переводячи дух, чекаючи, коли вщухне біль у нозі, та облизуючи порожні ясна.

— Тоді давай мені торбу.

Фрост вручив йому мішок і приклав до дверей одну білу руку. — Ви гофові? — пробелькотів він.

«Максимально готовий».

— До роботи.

Генерал Віссбрук напружено сидів у добре накрохмаленій формі. Його щоки трохи виступали над високим комірцем, а руки нервово посмикували одна одну. Корстен дан Вурмс усіляко намагався вдавати безтурботність, але метання його язика виказувало його тривогу. Магістр Ейдер сиділа прямо, зі строгим обличчям, зчепивши руки на столі перед собою. «Така ділова». Сяяло останніми жаринками призахідного сонця кольє з великими рубінами. «їй, як я бачу, не надто довго довелося шукати нові коштовності».

У цьому зібранні була ще одна людина, і вона жодною дрібничкою не показувала, що нервується. Нікомо Коска спокійно тулився до віддаленої стіни за спиною у свого наймача, схрестивши руки на чорному нагруднику. Ґлокта помітив, що в нього на поясі з одного боку меч, а з другого — довгий кинджал.

— Що він тут робить?

— Це стосується всіх у місті, — спокійно промовила Ейдер. — Це рішення надто важливе, щоб ви ухвалювали його одноосібно.

— То він подбає про те, щоб ви отримали належне право голосу, так? — Коска знизав плечима та оглянув свої брудні нігті. — А як же указ, підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради?

— Ваш документ не врятує нас від помсти імператора, якщо гурки візьмуть місто.

— Ясно. Отже, ви надумали опиратися мені, опиратись архілекторові, опиратися королю?

— Я надумала вислухати гуркського посланця та обміркувати факти.

— Чудово, — сказав Ґлокта, зробив крок уперед і перевернув торбу догори дном. — Йому знадобиться вільне вухо.

На стіл, лунко гупнувши, впала голова Ісліка. Її обличчя не виражало нічого, крім жахливої млявості, очі були розплющені й дивилися в різні боки, а язик трохи вивалився. Вона незграбно покотилася гарною стільницею, залишаючи на відполірованому до блиску дереві нерівний слід із кривавих плям, і зупинилася горілиць просто перед генералом Віссбруком.

«Можливо, дещо театрально, зате ефектно. Цього в мене не відняти. Ніхто не може засумніватися в моїй відданості справі». Віссбрук витріщився на скривавлену голову на столі перед собою, а його щелепа мало-помалу відвисала дедалі більше. Він звівся на ноги й незграбно відступив, а його стілець із гуркотом полетів на кахлі. Піднявши тремтячий палець, він показав ним на Ґлокту.

— Ви божевільні! Ви божевільні! Пощади не буде нікому! Жодному чоловікові, жінці чи дитині в Дагосці! Якщо місто впаде зараз, надії не буде ні для кого з нас!

Ґлокта беззубо всміхнувся.

— Тоді пропоную кожному з вас кинути всі свої сили на те, щоб уберегти місто від падіння. — Він поглянув на Корстена дан Вурмса. — Хоча, може, для цього вже запізно, га? Може, ви вже продали місто