Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

певними подробицями, викладеними в оповіді), то буде не зайвим сказати про них кілька слів – а особливо тому, що наведені факти, безперечно, обминули увагу містера По.

Якщо скласти докупи малюнки 1, 2, 3 і 5 у тому порядку, в якому розташовані провалини (знехтувавши бічні відгалуження чи розколини, котрі, нагадаю, були тільки ходами сполучення між основними галереями і мали зовсім інший вигляд), то вони утворять ефіопський дієслівний корінь,

тобто «бути затіненим, – саме з цього кореня утворюється все гніздо слів, які означають тінь або темряву.

А тепер вернімося до лівого або «північного» знаку на мал. 4. Дуже навіть імовірно, що Петерс таки мав рацію і та ієрогліфічна фігура справді висічена людиною і зображує людську постать. Малюнок перед читачем, і він сам може судити про ступінь схожості, зате інші закарлючки рішуче підтверджують Петерсове припущення. Знаки верхнього ряду, поза всяким сумнівом, зображують арабський дієслівний корінь,

тобто «бути білим», від якого утворюються всі слова, що означають яскравість або білість. Знаки нижнього ряду очевидні не настільки – лінії літер подекуди стерлись або викришились. I все ж немає підстав сумніватися, що в первісному стані вони утворювали повне єгипетське слово

– «місцевість півдня». Слід зазначити, що таке витлумачення підтверджує Петерсову думку з приводу «північного» знаку. Адже рука людини простягнута само в напрямку півдня.

Ці попередні висновки відкривають широке поле для роздумів та надзвичайно цікавих припущень. Їх, очевидно, слід узгодити з деякими ледь наміченими деталями оповіді, хоча на перший погляд прямого зв’язку тут немає. «Текелі-лі!» – кричали наполохані тубільці з острова Тсалал, побачивши опудало «білого» звірятка, підібраного в морі. Так само вигукував переляканий на смерть бранець з того самого острова, коли бачив у руках містера Піма якусь білу річ. Так само кричали велетенські білі птахи, що вилітали з білої пари, яка застеляла південний обрій. Ні на острові Тсалал, ні в ближніх водах не було виявлено нічого білого. Цілком можливо, що ретельний лінгвістичний аналіз розкриє зв’язок між назвою острова «Тсалал» і загадковою системою провалин-галерей та таємничими письменами, висіченими на мергелевій стіні.

«Я вирізав це на горах, і моя помста в поросі скель».

Тиша

Притча

«Послухай-но, – сказав Демон,

Поклавши руку мені на голову, —

Край, про який я тобі розповім, – це похмура долина у Лівії[86]

Понад берегами річки Заїри,[87]

І нема там ані спокою, ані тиші.

Води річки мають шафраново-хворобливий колір,[88]

І не течуть до моря,

А вічно пульсують під малиновим оком сонця,

Тремтять і здіймаються хвилями.

На багато миль попід грузькими берегами річки

Тягнеться бліда пустеля велетенських білих лілей,

І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині,

І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї,

І одвічно кивають головами,

І линуть від них дивні шерехи,

Мовби вони шепочуться між собою,

Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод.

І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.

Але існує межа їхньому царству —

Темний, дрімучий, високий ліс.

Там, наче море навкруг островів,

Постійно хвилюється низенький підлісок,

А в небі – жодного подмуху вітерцю.

І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен,

І шумлять листям, і тріщать гіллям,

І з їхніх верхів’їв крапля за краплею

Скапує одвічна роса.

А там, де вони входять у землю корінням,

Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні,

А вгорі з шумом і свистом

Сірі хмари одвіку плинуть на захід,

До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом.

А в небі – жодного подмуху вітерцю.

І на берегах річки Заїри

Нема ані спокою, ані тиші.

То була ніч, і дощ падав;

І падаючи, він був дощем,

А упавши, на кров обертався.

І стояв я в болоті серед високих лілей,

І дощ мочив мені голову —

А лілеї сумно-сумно зітхали,

Горді навіть у розпачі.

Але раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман,

І був він темно-червоний.

А мій погляд упав на величезну сіру скелю,

Що височіла над річкою,

Осяяна жовтим місячним світлом.

І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком.

Та скеля була мертвотно-сіра.

І побачив я літери, висічені на ній,

І пішов я через болото між водяними лілеями,

Щоб наблизитися до берега

Й прочитати літери на стіні скелі.

Але розгледіти мені їх не вдалося.

І я вже хотів повернутися назад у болото,

Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом,

І я обернувся і знову глянув на скелю

І на висічені там літери.

– І ті літери були: РОЗПАЧ.

І я подивився вгору,

І там стояв чоловік на вершині скелі;

А я сховався між водяних лілей,

Щоб підглянути за діями того чоловіка.

І мав він гордий вигляд, і був високий

І завинутий

Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.[89]

І обриси його постаті були невиразні —

Але риси його обличчя були рисами божества;

Бо мантія ночі,

І туману, і місяця, і роси

Залишили його обличчя відкритим.

І його чоло променилося розумом,

А в очах палахкотіла тривога;

І в кількох зморшках, що мережали його щоки,

Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві

І тугу за самотою.

І чоловік сів на скелі й підпер рукою голову.

Я подивився на навколишню пустку.

Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,

І вгору на високі правічні дерева,

І ще вище на шумливе небо,

І на темно-червоний місяць.

А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку,

А він сидів і