Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Я старший зміни, — заперечив я. — І несу відповідальність за все, що тут відбувається, а також за все, що ти накоїла.

— Дя… — жалісну сцену перервав гуркіт на сходах. У коридор зі сходової клітки ввірвався новий командир і, як поранений бізон, галопом пробіг до себе в кабінет, не звернувши на нас ніякої уваги. Ми з Франческою так і заклякли з роззявленими ротами. Я нічого не розумів. Зранку ми бачили полковника з вугільним колом навколо лівого ока. Потім без вугільного кола. Тепер коло було навколо ПРАВОГО ока! Я вирячився на напарницю:

— Ти бачила?! Ти ЦЕ бачила?! — прохрипів я.

— Нічого не збагну… — прошепотіла дівчина. — У нього коло на другому оці! WTF?! Він же приклався до труби лівим оком, клянуся!

— Та я бачив, що в нього коло було з лівого боку! Це точно, це цілком точно! — я заплющив очі й спробував заспокоїтися. — Краще відкладімо візит. Мені здається, що йому зараз не до нас.

— Не до нас! — охоче погодилася Франческа.

Ми залетіли назад у командний центр.

— Діти, чули? Оперативний штаб евакуюють із бункера. Якісь проблеми з вентиляцією. Треба й нам вийти надвір, — здивував нас новиною професор Рассел.

Наш командний центр — приміщення майже без вікон, під’єднане до спецсистеми вентиляції. Тому ми також вийшли з корпусу. Надворі останніми днями потеплішало, і ми були раді зайвий раз подихати свіжим повітрям. Франческа аж повеселішала — з’явився маленький шанс, що в метушні через вентиляцію полковник просто забуде про ранковий інцидент.

Біля корпусу було повно народу — штабний персонал, що завжди сидить глибоко під землею, весело гомонів, радіючи зайвій можливості вийти на поверхню.

Маленькі двері поряд із головним входом, які ведуть у приміщення, де стоять генератори освітлення та вентиляції, були відчинені. Всередині юрмився технічний персонал. Генератор компресора вентиляції, який завжди гудів, ганяючи повітря вентиляційними шахтами корпусу й бункера під ним, мовчав. Коло труби метушилися наші механіки й ремонтна бригада. З ними тусувався й полковник — він стояв спиною до нас.

Франческа про всяк випадок сховалася за мене. Думаю, що вона зробила це чисто інстинктивно — бо не можна всерйоз ховатися від своїх проблем за спинами інших, хай це навіть і твій напарник.

Це й виявилось останньою краплею. Я не міг більше чекати й рішуче зробив крок до полковника.

— Я з тобою… — зітхнула дівчина.

І ми разом рушили назустріч долі.

— Сер, ви шукали мою напарницю, то вона тут. Але насамперед, я хо…

Тут Ґвінн повернувся, й слова застрягли у мене в горлі. Франческа сіпнулась і видала звук, схожий на «ой», тільки чомусь скрипучим басом — такий звук зазвичай виходить, коли грудьми падаєш плиском на асфальт. Наступної секунди я зареготав так, що до мене повернулися всі, хто там стояв. У полковника навколо очей чорніли два акуратні кола. І тут я перевів погляд на нашого механіка, вусатого Ренді. Той узагалі був схожий на панду — навколо очей були просто дві чорні плями від постійного заглядання в трубу. Такі самі фізіономії були майже у всіх механіків.

— Що таке? Чого ви? Поясніть мені, — незадоволено й навіть ображено спитав Ґвінн. — Що такого смішного?

— Сер… бха-ха-ха, пробачте, сер! А-ха-ха-ха, не можу, сер, ми думали… а-ха-ха-ха! — я аж згинався зі сміху. Усі англійські слова вмить вивітрились у мене з голови.

Услід за мною засміялися вголос ті, хто досі в присутності командира боявся це зробити. Здавалось би, що тут такого? Так, кола навколо очей, що відбилися через постійне заглядання у вихлопну трубу, були дуже кумедні. Але загалом ситуація склалася дуже й дуже серйозна.

Так вийшло, що на аварію перша звернула увагу Франческа й сказала полковникові. Той заглянув у трубу, підійшов до дверей у генераторну й зрозумів, що справи кепські. Франческа тим часом утекла, а полковник терміново викликав механіків і ремонтну бригаду. Бігаючи без кінця між своїм кабінетом і трубою, полковник періодично зазирав у «димарик» то правим, то лівим оком, намагаючись зрозуміти, що ж, власне, сталося.

А сталося ось що: від глушника через високу температуру всередині і стрибки атмосферної температури назовні, відірвався один зі щитків і майже наглухо закупорив вихлопну трубу. Гази повернули назад і знайшли вихід у слабкому місці, прорвавши частину труби в середині приміщення. Кімната наповнилася газами, двигун перегрівався й міг вибухнути, якби Франческа вчасно не звернула увагу на звук «ві-і-і-і-і-і-ві-і-і-і-і-і-ві-і-і-і-і».

— Так, власне, що ви хотіли, Джорджіо? — знову спитав Ґвінн, але вже не так грізно.

Я, насилу стримуючи сміх, пояснив, у чому річ.

— Господи, ну ви даєте! — видихнув полковник. — Я думав, щось серйозне. Та ні! Я шукав Франческу, щоб їй подякувати! Якби не вона, мали б ми тут інцидент, це точно! Труби розпеклися так, що ось-ось могла б статися біда.

Франческа все це слухала, і її очі ставали все більші й більші.

— Вескотт мене попереджав, щоб я тримався від вас якомога далі, але очей із вас не зводив! — усміхнувся командир. — Бачу, з вами справді весело. Хай там як, але я вам, Франческо, дякую!

Полковник потис напарниці руку.

— А ви, як я зрозумів, її адвокат? — насмішкувато спитав він мене.

— Щось таке… — промимрив я розгублено.

Іноді ситуація складається геть не так, як ви думаєте. Ось і Франческа не завжди є джерелом усіх халеп і пригод на авіабазі. Життя коли-не-коли підкидає нам різні сюрпризи, але у всіх випадках важливе й необхідне — чуття плеча.

* * *

— Ну що, засранці! Не чекали дядечка Френка?! — так посеред зміни до нас могла увірватися тільки одна людина на світі — помічник генерал-ад’ютанта штату з авіації, полковник Вескотт.

«Дядечка Френка» ми не чекали. Франческа відірвалася від розрахунків і кинула на мене швидкий погляд.

«Ми ще на нього злі?» — спитала вона одними очима.

«Ще й як!» — так само поглядом відповів я.

— Ласкаво просимо додому, сер! — сухо сказав я, не перериваючи обрахунків axis-орієнтації.

— Персонал командного центру радий вас вітати, — спокійно сказала Франческа, не піднімаючи голови. Трейсі зі своєї кабінки помахала рукою, але, побачивши наші кам’яні обличчя, назустріч полковникові не вийшла.

Один тільки старший офіцер Баррел виплив зі свого скляного акваріума, розпушив густі моржові вуса й привітав колишнього командира по формі.

— Я бачу, прийом такий теплий, що й попектися можна, — саркастично зауважив полковник. — Ви й досі на мене злі? Чому?

— Бо дме пташка в сурму[50].

— О-о, камон, Джорджіо, не треба бути таким злопам’ятним!

Я повернувся, склавши руки на грудях.

— А я не злопам’ятний. Я добропам’ятний — маю пам’ять добру. І взагалі я спокійний.

— Я бачу. Зараз у тебе вогонь із носа піде — он, уже дим клубочиться! — реготнув полковник. — Здаюся, Джорджіо, я був неправий!

— Really? — Франческа розвернулася на стільці в такій самій позі, що й я — нога на ногу, руки схрещені на грудях.

— Авжеж, — наче двієчник, що дає обіцянку вчитися тільки на «відмінно», струснув головою Вескотт. Жест цей був настільки недолугий і награний, що я мимоволі всміхнувся.

— Я тоді намагався вас гукнути, але ви поперли, а потім ще й двері переді мною захряснули. Ще й, на додачу, їх заблокували! Ви не уявляєте, що я потім від дочок вислуховував! — пожалівся полковник.

— Сер, персонал просто повернувся на своє місце.

Вескотт засміявся.

— Ти впертий монгол! Не гнівайтеся, ваша високість, я всього-на-всього неотесаний американський вояка.

— До членів